
Ми ще якийсь час сиділи мовчки. Я намагалася осмислити почуте, та думки знову й знову поверталися до металевих ґрат, блакитного світла й препаратів, якими Бетті приглушували не лише небезпечні спалахи люті, а й усе, що робило її собою. Вона пам’ятала все, що з нею сталося, але чи відчувала щось, коли подумки поверталася до тих подій? Чи залишалися в ній біль, страх, провина? Або все це перетворилося на прості факти з минулого, позбавлені будь-якого емоційного забарвлення? Я не знала. Ба більше, не була впевнена, чи сама Бетті могла б відповісти на це.
Раптом пригадалася наша зустріч біля Лазарету, коли я повідомила Бетті, що ми з Кейлом одружилися. Тоді на її обличчі не відобразилося нічого: ані здивування, ані радості, ані навіть побіжної усмішки. Її байдужість мене образила, але лише тепер я починала розуміти, наскільки необачно було судити про її почуття лише за виразом обличчя. Звідки мені було знати, що насправді відбувалося в неї всередині?
— Ти нічого не відчула, коли я розповіла про Кейла? — запитала я, намагаючись говорити якомога м'якше.
Бетті відкинулася на спинку стільця, вмостилася зручніше й поклала руку на бильце.
— Я зраділа. Бо він обрав тебе, а не якусь міську дурепу, — відповіла вона таким буденним тоном, наче це й справді не потребувало жодних пояснень.
— Але ти навіть не усміхнулася, — нагадала я.
— То й що? — сухо відказала вона, та я вловила в її тоні знайому іронію.
— Нічого, — зітхнула я. — Просто не знала, що думати.
Бетті випрямилася, поклала обидві руки на стільницю й поглянула на мене.
— Ти завжди надто багато думала. Можеш нарешті трохи розслабитися.
Цього разу я не стримала усмішки.
— А ти завжди вважала, що знаєш про мене все.
— Я й досі знаю достатньо.
На якусь мить між нами знову виникло щось давно знайоме. Я вже збиралася підхопити її тон, відповісти черговою шпилькою й продовжити словесну перепалку, якою колись супроводжувалася чи не кожна друга наша розмова. Але Бетті відвела погляд, і слова так і залишилися в мене на язиці.
За вікном уже починало сутеніти. Останні відблиски денного світла поволі танули над Колонією, а на темному склі поступово проступали відображення кімнатних ламп.
Бетті ковзнула поглядом до годинника, що цокав над дверима. Вона зробила це настільки побіжно, що я б не помітила, якби не стежила за кожним її рухом.
Невже вона вже хоче, щоб я пішла? Може, моя присутність почала її втомлювати?
Але я одразу посварила себе за такі припущення, адже знову намагалася прочитати її думки за окремими жестами, хоча вже мала зрозуміти, наскільки хибними можуть бути такі судження.
— Ти сумуєш за Кейлом? — несподівано вихопилося з мене.
Бетті на часточку секунди завмерла, дивлячись кудись поверх мого плеча.
— Мабуть, — нарешті промовила вона, зустрічаючись зі мною поглядом. — Пам’ятаю, як ми сварилися через кожну дрібницю. Як він мене дратував. Як я хотіла, щоб він нарешті перестав приходити до мене в Лазарет і дав спокій, а потім злилася, коли він справді йшов. — Її вираз обличчя залишався незмінним, проте голос помітно стишився. — Я знаю, що він про мене не забув.
Я проковтнула й лише тоді наважилася відповісти:
— Кейл дуже довго тебе шукав. Казав, що в Нетрищах натрапив на твій слід, але потім той обірвався.
— Он як, — відгукнулася Бетті. На її обличчі промайнуло щось ледь помітне, та я не встигла зрозуміти, що саме.
— Ріко, я хотіла б зараз заплакати, — раптом зізналася вона, дивлячись мені просто в очі. — Але ці таблетки вимикають у мені геть усе.
Вона відвернулася до вікна.
Мені нестерпно хотілося простягнути руку, торкнутися її й сказати, що Кейл теж сумує, що часто згадує про неї й що, попри всі роки розлуки та пережите, вона ніколи не перестане бути його сестрою. Але я не знала, чи хотіла Бетті це почути. Та й чи могли мої слова хоч трохи полегшити те, через що їй доводилося проходити?
— Бетті, мені дуже шкода, — зрештою тільки й спромоглася сказати я. — Ти не заслуговуєш на те, що з тобою зробили.
Вона повернулася до мене й подивилася з таким викликом, що я враз осіклася, пригадавши пораду Поетрі.
— Не потрібно робити з мене жертву, — різко відказала Бетті. Уперше за весь час у її голосі прозвучала неприхована гострота. Вона щільно стиснула губи, трохи помовчала, а тоді тихіше додала: — Я чудово знаю, на що здатна. І жодні препарати не скасують того, що вже сталося. Мені не потрібні виправдання. Ні від тебе, ні від когось іншого.
Я хотіла заперечити, пояснити, що зовсім не збираюся виправдовувати її вчинки, але вчасно прикусила язика. Будь-яка спроба щось довести зараз могла прозвучати так, ніби я краще за неї знаю, як їй слід ставитися до власного минулого і що відчувати з приводу всього пережитого.
— Тепер розумієш, чому я залишилася тут? — уже геть спокійно запитала Бетті.
Я мовчки кивнула, спіймавши її погляд.