Місто. Історія Ріки

Розділ 18 «Клітка для звіра. Ч.1.»

 

Ясла я побачила ще здалеку. Серед промислових корпусів Колонії, поміж труб, металевих переходів і сірих бетонних стін, вирізнялася довга триповерхова будівля зі світлими фасадними панелями та величезними вікнами. У променях вечірнього сонця скло відбивало мідні відтінки пустелі, проте за ним виднілося інше життя: освітлені кімнати, маленькі столики, різнокольорові малюнки на стінах і дитячі силуети, що без упину сновигали туди-сюди. У будівлі все нагадувало про те, що там живуть і зростають діти.

Територію навколо Ясел оточувала огорожа з металевих секцій на невисокій бетонній основі. За нею розташовувався майданчик із гіркою й конструкцією для лазіння, над частиною якого натягнули широкі полотнища від палючого сонця. Тут не було ані дерев, ані зелених галявин, які я пам’ятала зі старих зображень дитячих садків докатастрофних часів. Лише пісок, бетон, метал і гумове покриття під ігровими спорудами. Та дітям, здавалося, вистачало й цього. Вони безтурботно гасали майданчиком, галасували й сперечалися через іграшки так завзято, що навіть Охоронці біля воріт час до часу повертали голови на їхні вигуки.

Ми зупинилися поруч із входом. Один із вартових перевірив мої дані, обмінявся кількома словами з Охоронцем, який мене супроводжував, а тоді дозволив пройти. На мій подив, «наглядач» залишився за огорожею.

Я попрямувала до будівлі, мимоволі затримуючи погляд на дітлахах. Мені згадалося, як колись Бетті могла годинами розповідати про найменших вихованців Колонії, яких їй доручали доглядати. Після роботи вона поверталася стомлена, проте незмінно задоволена, і щоразу розповідала якусь кумедну історію. Тоді я не сумнівалася, що ця робота їй до душі, просто не могла й уявити, що згодом вона стане її постійним заняттям.

Усередині будівлі виявилося просторіше, ніж я очікувала: високі стелі, широкі коридори, великі вікна, крізь які проникало природне світло. Блакитних ламп тут не було — приміщення освітлювали звичайні світильники з теплим жовтуватим світлом. На стінах висіли дитячі малюнки, де поруч із кривуватими людськими фігурками красувалися будинки, сонця й істоти, яких я не могла впізнати. Десь за прочиненими дверима Вихователька вмовляла когось прибрати іграшки, а з іншої кімнати долинав дитячий сміх.

Бетті я помітила в протилежному кінці коридору. Вона щойно вийшла з однієї з кімнат, тримаючи за руку маленького світловолосого хлопчика років чотирьох. На ньому була трішки завелика бежева футболка й такі самі шортики, а одне коліно ще помітно червоніло після падіння. Бетті присіла перед ним, щось тихо сказала, поправила футболку і відпустила його руку, лише переконавшись, що малюк заспокоївся. Хлопчик одразу побіг до інших дітей. Бетті провела його поглядом, тоді повернулася до темноволосої жінки, яка саме вийшла із сусідньої кімнати. Вони обмінялися кількома словами, а затим Бетті нарешті помітила мене. Я сподівалася побачити хоча б легку усмішку чи натяк на здивування, але її обличчя залишалося таким самим незворушним, як і під час нашої першої зустрічі біля Лазарету. Вона лише ледь помітно кивнула й жестом запросила мене йти за нею.

— То ти все ж таки прийшла, — озвалася Бетті, коли ми відійшли від дитячих кімнат. Голос звучав рівно, наче вона просто констатувала очевидне.

— А ти сумнівалася, що я прийду?

Вона не відповіла. Я скосила на неї погляд: Бетті йшла поруч, дивлячись перед собою, і, здається, моя відповідь її цілком влаштувала. Принаймні, ніщо в її поведінці не свідчило про протилежне. Та я все одно не могла вирішити, з чого почати розмову, яка мала відбутися між нами ще сьогодні вранці. Відтоді минуло вже кілька годин, проте мене й досі не полишало болісне відчуття: ніби я нарешті знайшла Бетті — і водночас знову втратила.

Вона відчинила двері невеликої кімнати для персоналу. Усередині стояли стіл, кілька стільців і невелика шафа. На підвіконні самотньо лежала потерта фігурка звірятка, у якої бракувало половини вуха.

Бетті помітила, куди я дивлюся, підійшла до підвіконня, взяла іграшку й сховала до шухляди столу.

—  Один із малих постійно тягне її за собою, а потім забуває, де залишив, — пояснила вона. У голосі не було ані роздратування, ані особливого тепла. Вона просто поділилася буденною дрібницею, навіть не затримавши на мені погляду. Проте я несподівано для себе відчула полегшення. Вона сама заговорила зі мною, нехай і про щось незначне, та мені не довелося витягувати з неї кожне слово запитаннями.

Ми сіли навпроти одна одної. Я трохи подалася вперед, сперлася передпліччями на стіл і зчепила пальці. Бетті спокійно склала руки на столі й дивилася на мене так, наче чекала, коли я нарешті перейду до справи. А я вдивлялася в її обличчя, сподіваючись віднайти бодай найменшу ознаку колишньої подруги. Зовні майже нічого не змінилося: ті самі знайомі риси, блакитні очі, світле волосся, стягнуте в тугий низький хвіст. Навіть голос був її. І все ж щось у ній було геть іншим. Щось таке, чого не побачиш і не поясниш, просто розглядаючи обличчя.

—  Ти справді рада мене бачити? — запитала вона з дивовижним спокоєм.

—  Звісно, рада, — відказала я, намагаючись вкласти в голос якомога більше тепла.

— Тоді чому дивишся на мене так, наче чекаєш якихось пояснень? — Бетті не зводила з мене очей. Проте ні вираз її обличчя, ні тон голосу не змінилися.

Я перевела погляд на свої руки. Кілька секунд мовчала, бо не знала, що відповісти. Можливо, тому, що саме цього й чекала від неї: пояснення, яке допомогло б зрозуміти, куди поділася дівчина, яку я досі зберігала у своїй пам'яті. Та визнати це вголос виявилося набагато складніше, ніж я собі уявляла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше