Місто. Історія Ріки

Розділ 17 «На чужих умовах»

 

Коли ми зі Скаром вийшли з Їдальні, обидва Охоронці чекали біля входу. А я вже думала, що позбулася бодай одного з них.

Дорогу до Навчальних класів ми подолали дуже швидко. Уже майже минувши знайомий поворот, я почула голос, від якого щось неприємно скрутило всередині.

— Ти що, оглух, телепню? Я сказав: на коліна!

Вийшовши з-за рогу, я відразу відчула, що тут щось не так. Зазвичай у цей час біля Навчальних класів уже панувала порожнеча — починалася обідня перерва. Але тепер там завмерла юрба Учнів. Такої тиші я не пам’ятала навіть у найгірші дні.

Флоріан стояв посеред асфальтованого майданчика, засунувши одну руку до кишені, з виразом лінивого роздратування. Перед ним, зблідлий, зі стиснутими кулаками, стояв хлопчина років вісімнадцяти в шкільній формі. На носку темного черевика Флоріана темніла смужка пилу. Ось і весь злочин.

Ліворуч, за кілька кроків, спостерігав за сценою Бенґ у супроводі Охоронця — з таким виглядом, наче це була звичайна перевірка розкладу. Праворуч застигли Грім і Блискавка. На їхніх обличчях не було ні задоволення, ні осуду — лише напружене очікування.

— Я... я не хотів, пане, — пробелькотів хлопець. — Я просто...

— Гадаєш, мені цікаві твої виправдання? — зверхньо, з неприхованою зневагою, кинув Флоріан. І раптом він різко висмикнув кийок із ременя Охоронця, який не встиг навіть ворухнутися, й, підвищуючи голос, наказав: — На коліна. Витри. Рукавом.

Хлопчина заціпенів, лише його погляд метушливо блукав між обличчями Дорослих та Учнів, відчайдушно шукаючи бодай крихту підтримки. Я впізнала цей вираз. Я добре знала, що він відчуває в цю мить: розгубленість, сором, страх перед владою, здатною наказати будь-що, і водночас остання надія зустріти хоча б один погляд, що дав би зрозуміти: він не сам. Але довкола панувала байдужість. Ніхто не наважувався навіть подивитися на нього зі співчуттям.

Зрештою хлопець повільно опустився на одне коліно, наче невидима сила притискала його до землі. Плечі дрібно тремтіли, голова безсило схилилася.

Бенґ залишався нерухомим. Жоден м'яз на його обличчі не здригнувся, однак він дивився не на хлопця, а на Флоріана. У погляді на мить промайнуло щось незрозуміле, якась ледь помітна реакція, що змусила мене насторожитися. Та розгадати її я не встигла.

— Ну! Не тягни! — Флоріан замахнувся кийком.

Я навіть не помітила, коли рушила з місця. Тіло зреагувало раніше, ніж я встигла зважити наслідки. Так само, як того вечора під час вибуху в клубі. Лишень цього разу я не сумнівалася у своєму рішенні й чудово розуміла, навіщо втручаюся. Я перехопила руку Флоріана в повітрі. Серце гупало десь у скронях, та рука, що стискала його зап’ястя, не здригнулася.

— Що за... — він різко обернувся. Його бліді очі від несподіванки широко розплющилися, а за мить спалахнули гнівом. — Як ти смієш торкатися мене?!

— Моє доручення від пані Моргани: доставити тебе до Колонії й назад цілим, — відказала я тихо й рівно, не послаблюючи хватки. — Не ускладнюй його.

Я знала цей кийок — його вагу, холод металу, звук удару. Знала, як це — стояти на колінах, із пилом на долонях, і бачити лише чужі підошви. Цей хлопець міг бути мною. Колись так і було.

— Відпусти, — просичав Флоріан.

Грім і Блискавка виросли поряд, мов дві брили, і стали обабіч од нього. Ніхто з них не торкнувся мене, але під їхніми поглядами я мимоволі напружилася.

— Досить, — глухо пролунало за моєю спиною. Це був Скар. 

Флоріан глипнув на велетня й раптом послабив опір. Я скористалася цим: різким рухом вихопила кийок із його руки й простягнула Охоронцю.

— Ваше, здається.

Той мимохіть простягнув руку й прийняв кийок.

Я повернулася до хлопця, який досі стояв на одному коліні, не наважуючись підвестися.

— Підведися, — мовила я рівно, без поспіху. — Усе закінчилося. Іди.

Він кинув на мене короткий погляд, у якому змішалися страх, подив і щось схоже на вдячність, а тоді підвівся й підтюпцем побіг у бік Житлових приміщень.

Лише тепер я помітила, що пальці тремтять. Тож одразу стиснула їх у кулак і сховала за спину.

Раптом пролунав спокійний наказ Бенґа:

— Усі повертаються до своїх справ. Негайно.

За мить юрба Учнів розсіялася між будівлями так само мовчки, як і зібралася.

Флоріан розтирав зап'ястя, зиркаючи на мене з такою ненавистю, що я миттєво насторожилася.

— Ти про це пошкодуєш, — прошипів він крізь зуби. — Коли мати дізнається...

— Хай дізнається, — сухо відповіла я.

Бенґ ступив трохи ближче до Флоріана, не звертаючи на мене жодної уваги. Той невдоволено зиркнув на нього. Бенґ схилив голову рівно настільки, наскільки вимагав етикет.

— Пане Флоріане, прошу вибачити за це прикре непорозуміння. Ми подбаємо, щоб такого більше не повторилося. Прошу до Навчальних класів — усе вже готове до огляду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше