
Я ще кілька секунд дивилася на двері Лазарету, за якими щойно зникла Бетті, і лише тоді відчула, що стискаю кулаки так міцно, що нігті впиваються в долоні. Ні, це не мало бути так. Не після стількох років. Я уявляла нашу зустріч по-різному: зі сльозами, з криком, навіть з ляпасом — але не могла навіть подумати, що Бетті поводитиметься зі мною так, ніби я для неї чужа.
— Знайома?
Голос пролунав так несподівано, що я здригнулася. Скар стояв поруч, дивлячись не на мене, а в бік Лазарету, і я на мить засумнівалася, чи справді він щось спитав. За весь ранок це були його перші слова.
— Колись була подругою, — видихнула я.
Він коротко кивнув — наче цього цілком достатньо. Більше не додав нічого, та в тому кивку мені вчулося щось схоже на співчуття. Хоча, либонь, я просто втомилася й бачила те, чого не було.
Двоє Охоронців, які мали провести нас до Їдальні, трималися на кілька кроків позаду — достатньо близько, щоб чути кожне слово, і достатньо далеко, щоб удавати, ніби не слухають.
— Нам сюди, — один із них показав на доріжку між двома напівзруйнованими спорудами.
Я рушила першою. Під ногами віддавав жаром бетон, а вздовж дороги тягнулися знайомі будівлі. Я знала, що побачу за кожним поворотом, пам’ятала ці вузькі вікна, темні дверні прорізи, металеві поруччя, стерті від незліченних дотиків... Усе було таким, як я пам’ятала, та тепер уже нічого для мене не означало.
Скар ішов поряд, його важкі кроки глухо відлунювали на бетоні. Він не виявляв жодного інтересу до того, куди ми прямуємо, а я все ніяк не могла позбутися відчуття, що за роки моєї відсутності Колонія перестала бути місцем, до якого я належала.
За поворотом постала Їдальня. Зовні вона майже не змінилася: масивна цегляна будівля з високими вікнами, темними металевими рамами й кількома промисловими трубами, що здіймалися над дахом. Сонце висвітлювало нерівності старої кладки, вихоплювало з неї червонуваті й бурі відтінки. Я пам’ятала її різною — залиту ранковим світлом, затягнуту вечірніми тінями, освітлену тьмяними блакитними лампами після важкої роботи, коли ми мріяли лише про те, щоб сісти й перепочити.
Та всередині все було інакшим. На годиннику світилася одинадцята ранку — час занять, тож усі Учні були у Навчальних класах. Порожня зала відлунювала наші кроки під високою стелею. Простір, який колись гудів голосами та сміхом, тепер нагадував велетенський склеп.
Я зупинилася майже на порозі, розглядаючи величезну залу з високими колонами й рядами столів. Тепер її перетинали металеві огорожі, що відділяли одну зону від іншої. По периметру, між колонами, тягнулися ковані ґрати з гострими шпилями вгорі. Посередині ж Їдальню розділяли нижчі перегородки, заввишки мені по пояс: ліворуч стояли довгі столи з лавами для хлопців, праворуч — для дівчат.
Навіть тут, серед столів і стільців, Колонія наполегливо нагадувала кожному про його місце. Колись ми їли з хлопцями разом. Так, нам не дозволялося торкатися одне одного, але ми хоча б могли перемовлятися за столом чи затримувати погляд одне на одному довше, ніж на кілька секунд. Тепер Учнів позбавили й цього.
Я попростувала до дальньої частини, де за густішою огорожею була відведена зона для Дорослих — там обідають тренери, учителі та інший персонал Колонії. Вхід перекривали дверцята із замком, а всередині стояли шкіряні стільці й столи, накриті білими скатертинами. Усе виглядало значно охайніше й затишніше, ніж у частині для Учнів, але саме ця відмінність різала око. У дитинстві ґрати асоціювалися в мене лише з Карцером. Тепер вони розділяли і Їдальню, нагадуючи, що кожному визначено своє місце. Проте я ніяк не могла збагнути, навіщо Бенґ узагалі повернув Дорослих до спільної Їдальні, якщо раніше вони харчувалися окремо. Для чого збирати всіх під одним дахом, якщо навіть за обідніми столами не можна обійтися без замків і перегородок?
— Нові порядки, — буркнув Охоронець, що щойно підійшов збоку, певно, помітивши мій розгублений погляд. — З минулого року.
Я мовчки обвела очима огорожі. Виходить, за ті п’ять років, поки я жила поза цими стінами, тут вигадали ще більше способів нагадати людям, ким вони є і яке місце їм відведено.
Скар уже відчинив дверцята до зони для Дорослих. Охоронець, глянувши на нього, розтулив було рота, ніби хотів щось сказати, та швидко передумав. Де подівся його напарник, я так і не збагнула.
Я попрямувала слідом за Скаром. Він неквапом підійшов до столу біля вікна й опустився на стілець, який жалібно застогнав під його вагою. Я на мить зупинилася в прорізі дверей, спостерігаючи за цією сценою, й ледь стримала усмішку.
— Ріко...
Від несподіванки я здригнулася. Відтоді як моїх друзів забрали, у цих стінах ніхто не називав мене на ім’я — для всіх я знову була лише номером 30-15. У горлі стало тісно. Я озирнулася й побачила двох людей трохи осторонь. Усмішка сама з’явилася на моєму обличчі: я впізнала їх одразу — Тренера Ферлеса та Вчительку Поетрі.
Поетрі підвелася, і чашка в її руках тихо брязнула об блюдце. Ферлес сидів поруч, поклавши масивні передпліччя на скатертину. Чорна сорочка-поло, що ледь не лускала на його плечах, і насуплений вираз обличчя здавалися такими самими, як п’ять років тому. Він повільно оглянув мене з ніг до голови — однострій, поставу, — і щось дивне промайнуло в його погляді. Та я не стала на цьому зациклюватися й перевела увагу на Поетрі. Вона теж майже не змінилася, принаймні стиль був той самий: бежева блуза оверсайз із закоченими рукавами та коричневі штани з вузьким паском. Лише хвилясте волосся, яке раніше вона збирала в улюблену гульку на маківці, тепер вільно спадало на плечі, а товсті окуляри змінилися тонкою оправою.