Місто. Історія Ріки

Розділ 15 «Покинута»

 

Спершу на обрії проступили промислові вежі, а потім із піщаного серпанку виросли залізобетонні стіни. Колонія №2.

Моя Колонія.

Я не відводила погляду від вікна. Монорейка наближалася до масивних воріт, і з кожною секундою знайомий краєвид відгукувався в пам’яті дедалі виразніше. Колись я мріяла вирватися звідси й ніколи не озиратися. Тепер поверталася сама — і не могла передбачити, що відчую, коли знову ступлю на землю, яку так довго намагалася забути.

 Монорейка загальмувала, і за вікном повільно попливли бетонні опори. Я мимоволі стиснула пальці на підлокітнику. Над розпеченим піском тремтіло повітря, а бліде ранкове світло вже заливало вокзальну платформу.

Коли вагон остаточно зупинився, Скар розплющив очі так буденно, наче й не дрімав усю дорогу. Флоріан підвівся майже відразу, однак, глянувши у вікно, застиг. Його погляд пробіг по масивних бетонних конструкціях вокзалу, темних металевих опорах і промислових спорудах за ними. На обличчі проступила така відверта огидливість, що він навіть забув про свою звичну зверхність.

— Та ви знущаєтеся?! Це ж якась смердюча діра! — пробурмотів він, розглядаючи краєвид так, ніби хтось навмисно привіз його на звалище й вирішив залишити там назавжди.

— Ти ще навіть із вагона не вийшов, — я кивнула на двері. — Не поспішай так накручувати себе.

Грім пирхнув, а Блискавка штовхнув його ліктем у бік. Обидва дивилися на вокзал із неприхованим пожвавленням. Вони теж виросли в Колонії, та знайомі місця, здається, викликали в них зовсім інші почуття, ніж у мене. Перекинувшись кількома словами, брати першими рушили до виходу, досі усміхаючись один одному.

Я підвелася слідом. Щойно двері розійшлися, на мене накотилася хвиля гарячого повітря, насиченого запахом пилу й розпеченого металу. Я ступила на платформу й на мить затрималася. Потемнілі опори, металеві перекриття над головою, бетон під ногами — усе було знайоме. Та водночас вокзал здавався меншим, ніж я пам’ятала. Чи, може, це я виросла й тепер дивилася на нього іншими очима.

На протилежному кінці платформи вже чекали люди. Попереду стояв Начальник Колонії Бенґ, а за його спиною рівною лінією вишикувалися Охоронці. Я мимоволі затримала на них погляд. Світла тактична броня, закриті шоломи з темними візорами, зброя в руках. Раніше Охоронці мали інший вигляд. Здається, за роки моєї відсутності змінилася не лише їхня форма, а й сам підхід до охорони Колонії.

Один із них відокремився від строю й попрямував до нас. Він коротко пояснив, що перед входом на територію Колонії ми маємо здати всю вогнепальну зброю. Я ледве стримала зітхання. Мало того, що нам не дозволили взяти із собою телефони та інші засоби зв’язку, тепер іще й зброю забирають. Що ж, правила є правила. Принаймні для тих, хто збирається їх дотримуватися.

Скар, однак, не поспішав розлучатися зі своїм пістолетом. Його обличчя залишалося незворушним, та я вже добре знала цю показну байдужість і вміла помічати, коли за нею починало закипати роздратування. Охоронець терпляче чекав, не опускаючи руки, готової прийняти зброю.

— Ні! — відрізав Скар.

— Це стандартна процедура для всіх сторонніх осіб, — рівним голосом відповів Охоронець. — Без винятків.

Я промовчала. Зрештою, ми самі погодилися на умови перебування тут, а отже, мали бути готовими до подібних обмежень. Та й беззбройною я себе не почувала — ножі залишалися при мені.

Флоріан вийшов із вагона останнім і, почувши суперечку, невдоволено скривився.

— Скаре, припини. У нас немає часу на ці дурниці, — кинув він, навіть не приховуючи невдоволення. — Віддай уже свій пістолет.

Скар неквапливо перевів погляд на нього. Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного, і я вже подумала, що зараз почнеться нова суперечка. Та зрештою Скар простягнув зброю Охоронцеві. Судячи з його виразу обличчя, це рішення далося йому значно важче, ніж мало б. Зброю забрали й передали іншому Охоронцеві, який сховав її в спеціальний контейнер для тимчасового зберігання. Решта нашої групи пройшла ту саму процедуру без зайвих суперечок.

Флоріан впевненою ходою попрямував до Бенґа. Я випросталася й рушила за ним.

Бенґ майже не змінився: те саме суворе обличчя з різкими рисами й важким поглядом, від якого колись хотілося мовчати й не висовуватися. Лише коротке волосся посивіло ще помітніше, а зморшки біля рота стали глибшими. На ньому був той самий чорний формений костюм Начальника Колонії, який я пам’ятала ще з часів, коли тут працювала «міс Піґґі». Яскравий помаранчевий пояс різко контрастував із темною тканиною. Бенґ і досі дивився на людей так, ніби за кілька секунд міг визначити їхню цінність і вирішити, чи варті вони його уваги.

Бенґ зупинив погляд на Флоріані й привітав його стримано, з належною офіційністю: 

— Пане Флоріане, ласкаво просимо до Колонії №2. Сподіваюся, дорога не була надто виснажливою.

— Дякую, Начальнику Колонії Бенґе. Було... терпимо, — відповів Флоріан із перебільшеною ввічливістю, ледь наголосивши на останньому слові.

На обличчі Бенґа не здригнувся жоден мускул.

— Переконаний, перебування тут перевершить ваші очікування.

Флоріан промовчав. Тоді Бенґ перевів погляд на решту нашої групи. Він оглянув Грома, Блискавку й Скара, а тоді зупинився на мені. На мить мені здалося, що він намагається пригадати, де мене бачив, та за секунду його увага вже перемикнулася на щось інше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше