Розділ 13 «Номер 27»

Ми з Кейлом залишили мотоцикли на іншому кінці площі й кілька секунд дивилися на Реєстраційну Палату.

Низькі сірі хмари нависали над центральними кварталами Міста, затуляючи верхівки хмарочосів. Поривчастий вітер гнав площею дрібний пісок, що шурхотів під підошвами й зрідка торкався обличчя. Після звичної міської спеки прохолода відчувалася особливо гостро, пробираючись крізь одяг.

На тлі темних скляних веж світлий кам’яний фасад Палати виглядав іще виразнішим. Масивні геометричні виступи й високі вузькі вікна надавали споруді урочистості. Над головним входом виднівся герб Спільноти: великий трикутник, поділений на менші, із сонцем над вершиною. Під ним великими літерами було викарбувано назву установи.

 Широкі сходи вели до високих скляних дверей. Люди безперервно підіймалися ними й зникали всередині, щоб за кілька хвилин вийти звідти з новими документами, статусами або зобов’язаннями.

Ми теж мали намір дещо змінити сьогодні. Тільки без зайвих свідків.

Усередині нас зустрів просторий хол із мармуровою підлогою, широкими сходами й високими вікнами, крізь які пробивалося холодне денне світло. Між поверхами здіймалися тонкі металеві конструкції з теплими кулястими світильниками, а на дальній стіні виднівся той самий знак Спільноти. Усе виглядало дорого й ретельно продумано, хоча водночас дивно безособово — ніби сама архітектура нагадувала, що життя кожного містянина підпорядковане системі.

З холу ми пройшли до залу очікування. Там усе виявилося значно простішим: сірі стіни, ряди пластикових стільців, електронне табло з номерами черги. Люди сиділи мовчки, зрідка кидаючи погляди на екран. Тут одружувалися так само, як отримували довідки чи сплачували штрафи — швидко, без зайвих церемоній, за розкладом.

Ми близько пів години чекали своєї черги, перемовляючись про різні дрібниці, коли Кейл знову повернувся до теми, яку я сподівалася вичерпати ще дорогою сюди:

— Ти впевнена, що не хочеш бодай сукню?

На мені була моя улюблена чорна шкіряна куртка-бомбер на блискавці, щільні чорні джинси й простий темний гольф. Ремінь із квадратною пряжкою та важкі мотоциклетні черевики — нічого зайвого, усе максимально практичне, звичне й зручне.

Я скоса глянула на Кейла. Він сидів поруч, витягнувши довгі ноги, і виглядав у цьому сірому коридорі не менш чужорідно. Чорні шкіряні штани з горизонтальною прошивкою-гармошкою на колінах, масивні берці, шкіряна куртка зі стьобаними вставками на плечах й темний светр робили його схожим на героя з обкладинки одного з тих старих байкерських журналів, які я бачила в нього вдома.

— Навіщо мені сукня? — я відвернула погляд від його черевиків і подивилася йому в очі. — Щоб потім пояснювати Моргані, звідки в мене вихідний не за розкладом і з якого дива я раптом вирішила зрадити власному стилю й убратися в біле?

— Логічно, — зітхнув він, хоч у голосі вчувалося щось схоже на легкий жаль. — Просто думав, що дівчата мріють про таке: сукня, гості, музика, привітання.

— Дівчата? — я криво всміхнулася. — Ти точно зі мною одружуєшся? До того ж, — я обвела рукою приміщення, — уяви собі тут цю картину з музикою й гостями. Було б кумедно. Моргана з бокалом шампанського в першому ряду, поруч із насупленим Флоріаном і містером Блюменкопфом, який намагається не заснути. Трохи осторонь — Нетля, що нудьгує, Кульбаба з кам’яним обличчям, Грім і Блискавка, які обов’язково щось розтрощать. Яструб фліртує з офіціантками, Кертиця з Боєм шепочуться десь в останньому ряду. Ну і Скар із чаркою. Абсурд.

Кейл пирхнув, вочевидь уявивши те саме, що і я.

— До речі, ти теж не у фраку, — докинула я з легкою насмішкою.

— Ну, принаймні я весь у чорному, як і належить, — він повів плечима, демонструючи стьобані вставки на куртці.

— Любий Дріксе, — я скептично звела брову, — скажи чесно: ти уявляєш мене в білому?

Він ковзнув по мені поглядом і звів брови. Коли наші погляди зустрілися, я фиркнула:

— От і я теж. Тому не будемо зараз сперечатися, кому більше пасує чорний.

Ми одночасно засміялися.

— Номер двадцять сім, — пролунав монотонний голос із динаміка. 

— Це ми, — Кейл підвівся, простягаючи мені руку.

Я на мить затримала погляд на його долоні. Скільки разів вона вже знаходила мою — у найрізноманітніших обставинах, у хвилини радості й небезпеки, у тиші, коли слова були зайвими. Я вклала свою руку в його, і цей простий жест видався таким звичним, наче ми робили це все життя.

Ми підійшли до працівниці за стійкою, яка перевірила наші дані й коротким жестом запросила пройти далі.

За наступними дверима відкрилася простора монументальна зала. Високі вікна здіймалися майже до стелі, впускаючи холодне розсіяне світло похмурого дня, яке змішувалося з теплим сяйвом вертикальних світлових смуг на темних стінах. У центрі дальньої стіни височів масивний герб Спільноти. Під ним, за широкою стійкою, сиділа старша жінка з утомленим обличчям. Перед нею лежали стоси документів, а трохи осторонь, за окремим нижчим столом, чекав планшет для підписів.