Розділ 12 «Пропозиція»

Місяць по тому...

Квартира Кейла завжди здавалася мені дивним поєднанням брутального мінімалізму й затишного парубоцького барлогу: мінімум зайвих меблів, максимум техніки й речей, які щось означали саме для нього. У вітальні одна стіна суцільно ховалася за вбудованими дерев’яними полицями, де поруч із книгами, платівками, колонками й різними дрібницями стояли три чи чотири гітари. Кожна з них була дбайливо доглянута — на відміну від решти помешкання, де одяг міг тижнями валятися на кріслі, якщо він не бачив у цьому проблеми. На полицях між рослинами й фотографіями мерехтіло тепле бурштинове підсвічування, а біля вікна горіли кілька невеликих ламп і свічок, додаючи простору затишку, якого, чесно кажучи, я від Кейла не очікувала. Великий темний диван займав майже всю протилежну частину кімнати, перед ним стояв низький дерев’яний столик, а під ногами розстилався м’який килим. Усе це дивно гармонійно поєднувалося з грубими дерев’яними поверхнями й величезними похилими вікнами, що тягнулися від підлоги майже до стелі та відкривали вид на пишно блискуче Місто.

У спальні практично весь простір займало велике ліжко — значно більше, ніж потрібно одній людині. Воно стояло майже впритул до вікна — здавалося, Кейл свідомо хотів засинати з видом на Місто, яке колись було для нього недосяжним. 

Я сиділа на низькому дерев’яному підвіконні, загорнувшись у чорний плед, і дивилася крізь величезне скло на мерехтіння неонових вогнів. Завдяки звукоізоляції ззовні не проникало жодного звуку, але я знала: Місто не спить.

— Давай одружимося! — раптом кинув Кейл. 

Я застигла, не відводячи погляду від вікна. Мозок кілька секунд просто відмовлявся прийняти почуте. Повільно повернула голову, міцніше стискаючи краї пледа.

— Що?..

Не знаю, що відбилося на моєму обличчі, але він повторив вже тихіше:

— Одружімося.

— Ти що — з глузду з’їхав? Несеш якусь нісенітницю... — я спробувала відмахнутися. 

Кейл розвалився посеред свого величезного ліжка з темною білизною, закинувши руки за голову. На його обличчі блукала та сама легка, лукава усмішка, яка завжди мене дратувала і приваблювала водночас. Та в блакитних очах, в яких відбивалося тепле світло підсвічування, не було й натяку на жарт. 

Він що — справді це сказав? Справді запропонував мені одружитися?

Від цієї думки в грудях дивно стиснулося, а пальці ще міцніше вчепилися в плед.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Кейл глибоко вдихнув, широкі груди піднялися під білою майкою. Він раптом опустив руки, відштовхнувся від матраца і підвівся. Тоді пересів на самий край ліжка, недалеко від мене. Нахилився трохи вперед, переплів пальці й завмер, вдивляючись мені просто в очі. 

Уся його звична самовпевненість кудись здиміла, а в погляді було стільки щирості й очікування, що мені перехопило подих. Він нахилився ще трохи й тихо, майже пошепки вимовив: 

— Виходь за мене... будь ласка.

Слово «будь ласка» остаточно вибило землю у мене з-під ніг. Щоб бодай трохи зібратися, я перевела погляд на бретельку піжамного топа, що зсунулася з плеча, й мимохіть поправила її. Очі зачепилися за  татуювання — моє особисте клеймоване вітання з підліткових часів. Минуле нікуди не зникло. Воно було тут, разом зі мною, поки я дивилася на Кейла й намагалася усвідомити, що він щойно запропонував мені майбутнє. 

Я знову зустріла його погляд. 

— І навіщо мені це? — звела брову.

— Ти зробиш мене щасливим, — відповів він без паузи. 

Я пирхнула: 

— Якщо для тебе щастя — це одруження, то мало ж тобі треба, любий Дріксе.

Кейл пирхнув і посунувся ближче. Я повільно провела поглядом по його торсу: він був бездоганний. Безумовно, тіло просто всіяне шрамами, але статура — бездоганна. Погляд зупинився на татуюванні — чорні вигнуті, загострені лінії розходилися від лівого плеча, спускалися на груди під майку, місцями перепліталися, нагадуючи язики полум’я. Воно виглядало на ньому зухвало й небезпечно, але водночас дивно красиво. І він знав, що мені воно подобається, й, здається, нахабно користувався цим.

— Гей, 30-15, після таких поглядів ти просто мусиш одружитися зі мною, — він криво посміхнувся, але в очах світилася грайлива впевненість.

Я одразу згадала, як уперше почула цю фразу від нього ще в Колонії, й теж посміхнулася. 

— А після того, що сталося кілька хвилин тому, ти винний мені... — я замовкла, повернула голову й знову ковзнула поглядом крізь скло — вниз, на Набережну Живокорів.

Коли я вперше дізналася, що Кейл мешкає саме тут, це було для мене не меншою несподіванкою, ніж сама його квартира. Ще два місяці тому ми гуляли цією набережною, і він навіть не натякнув, що його дім зовсім поруч. Тоді я довго не могла зрозуміти, навіщо він приховав це від мене. Тепер же це здавалося навіть кумедним, бо за останній місяць я вже встигла звикнути до його «маленьких сюрпризів».

— Я кохаю тебе, лялю, — промовив він упевнено, хоча на останньому слові голос злегка здригнувся. Здається, він ледь стримував усмішку.