Розділ 11 «Неповні історії»

Я витримала три дні, перш ніж набрала номер Кейла.

— Прийдеш? — досить рівно спитала я, коли він відповів. У цей момент ліфт підіймав мене нагору, і я дивилася на відображення власного обличчя в дзеркальній стіні: зібране, спокійне, без жодної тіні вагання. 

Кейл мовчав секунду довше, ніж мало бути.

— Вже їду, — коротко мовив він і поклав слухавку так швидко, що я навіть не встигла додати, що сьогодні знову маю вихідний — Моргана залучила Кертицю й Боя, тож сьогодні я буду у своїй квартирі, а не в її пентхаусі.

Двері ліфта відчинилися з тихим дзвоном, і я вийшла в довгий коридор. Біля власних дверей я перехопила пакунки в лівицю, а тоді приклала вказівний палець правиці до сенсора замка. Важкі двері безшумно відчинилися. Ступивши всередину, я зачинила їх за собою й нарешті глибоко вдихнула, впускаючи в легені звичну приємну прохолоду.

На вулиці сьогодні знову було спекотно. Сонце палило так, що навіть повітря здавалося розпеченим.

Я притулилася спиною до дверей, заплющила очі й дозволила собі кілька секунд просто стояти нерухомо, слухаючи, як серце поступово заспокоюється. Потім відступила від дверей і розплющила очі. Погляд ковзнув знайомим простором — і на мить мене пронизала думка, як рідко я буваю тут насправді. 

Перший поверх мого дворівневого лофту займала простора вітальня, що плавно переходила в невелику кухню. У самому центрі, на великому м’якому килимі, стояв світло-сірий диван, а ліворуч від нього — округле кремове крісло. Тепле світло тонких світлодіодних смуг, вбудованих у стіни, м’яко лягало на них, розтинаючи простір геометрією й створюючи приглушене бурштинове сяйво. Поруч із диваном, на круглому білому мармуровому столику, самотньо лежала моя розкрита книга. Трохи далі, прямо під навісом другого поверху, виднілися акуратні кухонні меблі зі світлого дерева з масивним сталевим холодильником посередині, а поруч були прочинені двері до сучасної, м'яко освітленої вбиральні.

Раптом майнула та сама думка, що й завжди: за рік, відколи я придбала цю квартиру, вона так і не стала для мене справжнім домом. Радше місцем, куди я поверталася після виснажливих днів, щоб поспати, прийняти душ і знову піти. Та все ж я намагалася надати їй затишку: додавала речі, які подобалися мені, вибирала тепле освітлення, заводила невибагливі рослини — щось на кшталт кактусів.

Я кинула погляд праворуч, де нагору вели широкі дерев'яні сходи з тонким металевим поруччям. Вони підіймалися на мезонін — другий рівень лофта. Одразу біля сходів праворуч, у невеликій ніші, стояло велике ліжко з купою подушок, застелене світлою білизною. Поруч із нішею були двері до невеликої ванної кімнати. Далі, трохи осторонь, було моє робоче місце: довгий стіл, настільна лампа й ноутбук.

Та головною прикрасою квартири було величезне панорамне вікно праворуч, що тягнулося від підлоги першого поверху аж до самої стелі мезоніну. Зараз, коли на Місто опустилися вечірні сутінки, за склом розгортався величний і трохи моторошний краєвид. Нескінченні хмарочоси-вежі, що пронизували фіолетове небо, мерехтіли мільйонами неонових вогнів. Цей яскравий міський силует відбивався на глянцевому екрані вимкненого телевізора у вітальні. Навіть у цьому затишному сховку, за товстим склом і серед речей, які я сама вибирала для себе, я не могла забути, що Місто нікуди не зникло.

***

Кейл з’явився на порозі моєї квартири менш ніж за двадцять хвилин — дивно швидко, враховуючи, що звідки б він не їхав, дорога мала зайняти щонайменше вдвічі більше часу. Його вигляд говорив сам за себе: глибокі тіні під очима, триденна щетина, погляд напружений і трохи тривожний, наче він не змикав повік уже кілька ночей поспіль. 

Я мимоволі ковзнула поглядом нижче: зім’ята темно-синя картата сорочка з недбало закоченими рукавами, темні джинси, важкі чорні черевики. На плечі — лямка наплічника, а на зап’ясті тьмяно блиснув комунікатор, який здалеку легко можна було прийняти за звичайний годинник. Такий самий був і в мене — у роботі незамінна річ. 

Я підвела очі й спіймала Кейла на тому, що він теж уважно розглядає мене. У цьому короткому погляді промайнуло щось невловне: здивування, легке збентеження чи, можливо, цікавість. 

Я й сама почувалася трохи дивно у своєму домашньому одязі — сірий топ, широкі спортивні штани, теплі шкарпетки. У такому Кейл мене ще точно не бачив. І коли його погляд затримався на моєму плечі, я раптом згадала й про татуювання «Баніт». Від цієї думки мені стало ніяково, і я мимохіть прикрила його долонею, сама не розуміючи навіщо. Наче разом із цим поглядом Кейл раптом опинився в тій частині мого життя, куди я зазвичай нікого не впускала.

— Я не буду просити вибачення за те, що не можу пояснити, — несподівано різко озвався він, хутко переступаючи поріг, ніби боявся, що я передумаю й зачиню двері. — Проте я можу пояснити дещо інше. Якщо ти готова слухати.

Я мовчки відступила вбік, впускаючи його.

Кейл окинув квартиру квапливим, трохи нервовим поглядом, після чого рушив до вітальні, зняв наплічник і опустився на диван. Він нахилився вперед, сперся ліктями на коліна, переплів пальці й схилив голову, наче збирався з думками. Я повільно влаштувалася у кріслі поруч, не зводячи з нього погляду.

Кілька секунд він просто сидів, втупившись у підлогу. Я чекала. Спершу намагалася не витріщатися, але погляд раз у раз повертався до нього сам — до втомленого обличчя, опущених плечей, рук, які він стискав усе сильніше. Після трьох днів мовчання я раптом зрозуміла, наскільки мені його бракувало. Тож довелося чесно визнати: попри все, я дико скучила.