Розділ 10 «Напівправда»

Третє скасоване побачення за два тижні.

Я дивилась на повідомлення від Кейла — коротке, майже сухе:

[Вибач, службові справи. Наступного разу.]

Пальці самі стиснули телефон так сильно, що він мало не вислизнув із рук. Усередині щось неприємно стискалося, затягуючись у тугий вузол. Це була не образа, щось гірше. Знайоме, добре завчене відчуття, що мене знову хтось водить за ніс, лишень цього разу я сама дозволила собі повірити, що буде інакше.

Я відкинулася на спинку стільця, ковзнула поглядом по приміщенню, куди ми з Нетлею зайшли перекусити. Це була невелика кав'ярня — одна з тих простих мережевих точок швидкого перекусу, що рясно всіяли спальні райони Міста. Великі панорамні вікна майже від підлоги до стелі пропускали всередину сонячне світло, що лягало на дерев’яну підлогу й круглі столики з темного дерева. Між ними стояли такі ж темні стільці, а вздовж однієї зі стін тягнулася барна стійка. Її значну частину займала масивна скляна вітрина, за якою під теплим підсвічуванням акуратними рядами лежали свіжі листкові булочки, круасани та трикутні сендвічі.

Бариста, зосереджений і трохи втомлений, готував нову порцію кави, вряди-годи кидаючи короткі погляди на чергу. Над його головою висіло цифрове меню з великими яскравими написами й миготливими рядками цін. 

Сьогодні на вулиці стояла сильна спека — така, що повітря над бруківкою тремтіло, наче прозора плівка. Сонце било в шибки, і навіть неон на вивісках навпроти виглядав втомленим, його кольори розтікалися в гарячому повітрі, мов розплавлені.

Усередині ж кав'ярні панувала інша реальність: прохолода кондиціонера, запах свіжозмеленої арабіки й теплого хліба. Люди сиділи за столиками, хтось сміявся, хтось заглибився в ноутбук, а хтось просто рятувався від спеки, повільно сьорбаючи холодні напої.

А ми з Нетлею, як завше, чекали Моргану. У неї була термінова зустріч у цьому районі, тож ми вирішили перечекати в найближчій кав'ярні. Та прохолода кондиціонера все одно не могла охолодити те, що кипіло всередині мене.

Нетля щойно повернулася від барної стійки, несучи свою каву й сендвіч. Вона поставила стаканчик на стіл, і краплі конденсату одразу залишили темний слід на дерев’яній поверхні. 

— Знову він? — вона кинула погляд на екран мого телефону, і я різко заблокувала його.

— Не твоя справа, — буркнула я, насупившись.

— Оце вже точно моя справа, — Нетля поставила сендвіч поруч, а тоді всілася навпроти, підперши щоку кулаком, як завжди, коли готувалася до довгої розмови, якої я не хотіла. — Бо ти вже тиждень ходиш, як побита. Що цього разу? 

— Служба, — процідила я, хоч сама вже не знала, вірю в це слово чи просто повторюю його, як мантру.

— Ага. Служба, — Нетля скептично здвигнула бровою, беручи сендвіч обома руками. — Знаєш, у мене теж «служба». Та я якось примудряюсь попереджати заздалегідь, а не скасовувати зустрічі в останню хвилину.

Я промовчала. Взяла свій айс-лате й зробила ковток. Я любила цей напій — міцний, густий, з легким присмаком карамелі, що залишався на язику. Він завжди мене бадьорив і освіжав, але зараз нагадав про те, що солодке завжди приходить із домішкою гіркоти.

Нетля мала рацію, і я дратувалася ще через те, що не могла придумати жодного гідного заперечення. Я й сама відчувала, що Кейл щось приховує. Його «служба» звучала як ширма, за якою він ховає справжні причини. І чим більше я про це думала, тим більше дурних версій лізло в голову. Раптом у нього хтось є? Раптом він передумав і... просто не хоче бути зі мною? А може, боїться чогось, про що я навіть не здогадуюся? Я не знала. Але кожне його «наступного разу» ставало все більш схожим на «ніколи».

***

Того ж вечора Моргана відправила мене з дорученням до одного з районів Нетрищ — вона хотіла, щоб хтось особисто перевірив стан однієї з її «інвестицій», деталі якої мене не цікавили. Після цього я збиралася рушити до своєї квартири — вперше за останній місяць, бо Моргана знову дала мені вихідний аж до ранку.

Нетрища… Я ніколи не відчувала до них любові. Надто часто доводилося приїжджати сюди не в гості до старих знайомих, а витягувати боржників, залагоджувати бійки, розгрібати наслідки чужих проблем. Кожен провулок тут пахнув чиєюсь бідою, і цей запах в’їдався в одяг, у шкіру, у пам’ять. 

Останніми днями в Нетрищах знову сталося вбивство. Цього разу жертвою став молодий хлопець — його тіло знайшли в одному зі сміттєвих контейнерів. Люди казали, що почерк той самий, що й у попередніх випадках. Той самий маніяк, який кілька місяців полював на дівчат, тепер узявся за хлопців.

У новинах про це вперто мовчали. Одного вбитого мажора вистачило, щоб Місто кілька тижнів гуло про злочин, вимагало розслідування й слухало чергові заяви Корпусу Нагляду. А про п’ятьох загиблих у Нетрищах — тиша. Тут про такі речі дізнавалися лише з чуток, які пошепки передавали одне одному сусіди, знайомі чи випадкові продавці на вулиці.

Я йшла вузьким проходом, і кожен крок луною відбивався від високих стін складів та майстерень, що нависали над головою, наче глухі бастіони. Вони відкидали різкі тіні, і я мимоволі стискала плечі, ніби ці стіни могли зімкнутися й розчавити мене. Повітря було важке, задушливе, пахло пилом, гарячим металом і каналізацією. Десь у глибині гуділи генератори, їхній низький гул нагадував серцебиття цього району — хворе, збите. Ліхтарі світили нерівно, їхнє світло розтікалося плямами, наче старі лампи не витримували спеки. На асфальті валялися клапті картону, залишені кимось для ночівлі, і порожні пластикові пляшки котилися від найменшого пориву вітру.