Розділ 9 «Дах»

Другого разу Кейл повів мене туди, де я вже точно не очікувала опинитися.

Ліфт кілька хвилин спускався кудись глибоко під Місто. Я гадки не мала, куди саме він мене веде, та Кейл уперто мовчав, лише зрідка кидаючи на мене лукаві погляди.

Коли двері відчинилися, ми опинилися на одному з підземних рівнів, у Нижньому Кварталі, серед старих цегляних арок, що тягнулися одна за одною кудись у темряву. Між ними тулилися численні прилавки й невеликі ятки, заставлені речами з минулого, а над головою, на натягнутих між стінами дротах, гойдалися гірлянди дешевих жовтуватих лампочок. Їхнє тепле світло ковзало по вицвілих цеглинах, металевих деталях і старих дерев'яних столах, зовсім не схоже на холодний, стерильний неон багатих районів. Десь високо над усім цим нависала бетонна стеля, через яку я мимоволі відчула, наскільки глибоко під Містом ми опинилися.

Повітря тут було густим від незвичних запахів: стара шкіра, машинне мастило, смажене тісто і гострі прянощі, від яких щипало в носі й сльозилося в очах. На прилавках поруч із вуличною їжею лежали іржаві автомобільні запчастини, старі оптичні прилади, лінзи, зняті з утилізованої спецтехніки, та докатастрофні паперові книги.

Я озирнулася до Кейла й з недовірою спитала:

— Це... Нічний Ринок Артефактів?

— Саме так. І це не просто ринок, — він легким рухом узяв мене за лікоть, скеровуючи повз ятку з прянощами, звідки в ніс одразу вдарило кількома різними ароматами. Його усмішка була хитрою, очі блищали від задоволення. — Найкраща «Блоха» в Місті. Тут готують так, як не готують у жодному ресторані Кришталевих Терас. Бо тут це роблять для людей, а не для враження.

Я мовчки дозволила йому вести мене крізь натовп — звичайних мешканців Міста, які сміялися, торгувалися за раритетні об'єктиви чи старі програвачі, кричали одне одному через прилавки. Ніхто не звертав на нас уваги. І, мабуть, ми й самі виглядали тут цілком природно: на мені був широкий в'язаний светр кольору мокрого асфальту, рвані чорні джинси з дірками на колінах і грубі черевики, а Кейл сьогодні вдягнув сіру куртку-бомбер поверх чорної футболки — на диво, без жодного напису, — чорні штани й важкі шкіряні черевики.

Хоча я бувала в різних районах Нетрищ раніше, тут, на Нижніх Рівнях, усе відчувалося інакше. Уперше за довгий час я почувалась просто людиною серед людей, а не Бестією, чиє ім'я викликає або страх, або підлабузництво.

— Оце, — Кейл зупинився біля глибокої ніші в старій цегляній стіні.

Там, над великим казаном, з якого валував пар, чаклував літній чоловік із засмаглим обличчям. Кейл тепло всміхнувся йому, а тоді заговорив жестами — легкими, впевненими, ніби вони давно знали один одного. Продавець відповів так само — кілька блискавичних рухів пальців, і за хвилину вже вручив нам два паперові стаканчики. Від них пахло настільки смачно, що в мене аж живіт стиснувся.

— Що це? — я вдихнула аромат. Він був теплий, пряний, неймовірно насичений.

— Юшка з Нижнього Кварталу. Рецепт, який ніхто не записує — передають з рук у руки, — Кейл подмухав на свою порцію, а його очі весело блиснули. — Обережно, гаряче.

Я скуштувала — і застогнала від задоволення, не подумавши, як це прозвучить. Гарячий, насичений смак розлився по тілу хвилею тепла, наче на мить усе навколо — і ці зачовгані стіни, і гамірний натовп — стало ближчим і зрозумілішим.

Кейл розсміявся так голосно, що кілька перехожих озирнулися. Цей сміх був таким живим, таким справжнім, що я відчула, як щось у мені теж розслабилося.

— Оце реакція, яку я хотів побачити.

— Навіть не думай коментувати, — буркнула я, ховаючи обличчя за гарячою парою стаканчика і з усіх сил намагаючись не показувати, як сильно мені насправді подобається цей момент.

Ми йшли далі повз ряди старого вінілу та антикварних інструментів, зупиняючись то тут, то там. Кейл, здавалось, знав кожного продавця в цих рядах, обмінювався жартами, іноді щось перекладав мені пошепки, коли я не розуміла місцевий сленг Нижніх Кварталів. Його обличчя світилося щирою радістю, і він розчинявся серед звичайних людей так природно, наче завжди був частиною цього світу.

Я дивилася на нього — на цю легкість, геть не схожу на владного командира з тієї ночі біля клубу, — і думала, що, можливо, в ньому насправді живуть кілька різних людей одночасно. Цікаво, скільки їх іще я не бачила.

***

Ми закінчили вечір на даху однієї з невисоких цегляних будівель, що стояла просто над Ринком Артефактів. Кейл, вочевидь, мав ключ від залізних дверей пожежного виходу й користувався ним не вперше.

Він відчинив двері, і ми опинилися на вузьких металевих сходах. Тут працювала лише кожна друга лампа, тому між тьмяними жовтими плямами світла залягала густа темрява. Кейл узяв мене за руку й повів угору, впевнено долаючи сходинку за сходинкою, наче знав цей шлях напам’ять. Металеві поруччя були холодними й шорсткими під пальцями, а повітря пахло іржею та старим бетоном. Коли двері нарешті піддалися, і ми вийшли нагору, мене з ніг до голови огорнув прохолодний нічний вітер.

На моє здивування, дах не був порожнім. Тут ховалося крихітне, приховане від чужих очей кафе для своїх — без вивісок та пафосу. Я чула про такі місця, але ніколи не була там. Між масивними вентиляційними трубами було розставлено кілька низьких диванів, збитих із дерев'яних палет, і кілька невеликих столів, а над ними затишно світилися гірлянди з тих самих дешевих жовтуватих лампочок, що й на ринку внизу. Барна стійка з високими стільцями займала куток даху. Але навколо не було жодної живої душі.