Частина 2 «Другий шанс». Розділ 8 «Набережна Живокорів»

Кейл не збрехав.

Того вечора Місто відкрилося мені зовсім іншим — не тим, яке я знала зі служби, не тим, що сяяло неоном над Кришталевими Терасами чи смерділо страхом у Нетрищах. Кейл привів мене до Набережної Живокорів — місця, про яке я чула лише уривками, як про щось напівлегендарне, недосяжне для більшості містян. Якщо Лісні Креси могли похвалитися соснами, кедрами та іншими витривалими хвойними деревами, то тут росли справжні листяні красені — рідкість, яка після Катастрофи вважалася майже неможливою. Саме навколо них багато років тому почав розростатися один із найпрестижніших районів Міста.

Паркові алеї були охайні, вимощені світлим каменем, а над ними шуміли густі крони. Вечірній вітер ворушив листя, і цей звук був настільки живим, настільки природним, що я на мить забула, де перебуваю. Ліхтарі кидали м'яке світло на стовбури, а тіні від гілок ковзали доріжками, наче відлуння старих спогадів.

— Як ти взагалі сюди потрапив? — озвалася я, роздивляючись доглянуті алеї та елітні будинки, що ховалися за зеленими огорожами. 

— У мене жетон, — Кейл стенув плечима з удаваною скромністю. Губи смикнулися в усмішці, а в очах спалахнув лукавий вогник. — Іноді це справді корисна річ. 

— У мене теж є спецперепустка, але сюди мене не пропускали, — відповіла я, трохи насупившись. 

— Бо твоя перепустка відчиняє двері Спільноти, а не чужі хвіртки, — криво посміхнувся він. — Формально Набережна належить Місту, та насправді тутешні власники давно встановили власні закони. Живокори занадто цінні, щоб підпускати до них усіх охочих. Чиновники без запрошення сюди не потикаються. Ба навіть Охоронцю з найвищим рангом не дадуть попусту, — його очі хитро звузилися. 

— А тебе, виходить, сюди запросили? — я примружилася, віддзеркалюючи його тон. 

— Назвімо це винятком для особливих випадків, — відказав він, і в його голосі прозвучало щось таке, що підказувало: це далеко не вся правда. Проте допитуватися я поки не стала. 

Я кинула погляд на його сіру футболку з чорним написом на грудях. 

«ХТО РАХУЄ?»

Не втрималася й пирхнула. 

— Дуже символічно.

— Що саме? — Кейл глянув униз на футболку серйозно, без жодної тіні іронії. 

— Напис.

Він кивнув, наче це було найприродніше пояснення у світі:

— Це життєва позиція.

Я закотила очі, але губи зрадницьки смикнулися в усмішці. Теж мені життєва позиція.

— Ага, — погодилася я з легкою насмішкою. — А мені здалося, що три дні тому ти рахував навіть хвилини.

Він лише засміявся.

Ми йшли поруч, не торкаючись одне одного, хоча щоразу, коли повз проходили люди, відстань між нами мимоволі скорочувалася, змушуючи нас притискатися ближче. 

Повітря було насичене запахом вологої землі й чогось солодкого — квітів, назви яких я навіть не знала. Їхні пелюстки мерехтіли у світлі ліхтарів, і цей аромат здавався настільки живим, що виглядав чужим для Міста. Рослини у пентхаусі Моргани мене давно не дивували, але тут уперше виникло дивне відчуття: ніби я йду не черговим районом, а уламком іншого світу, який дивом пережив Катастрофу. 

Вперше справжній сад я побачила в Оранжереї Колонії. Та там рослини завжди здавалися гостями з минулого. Вони росли під куполом, цвіли майже безперервно й усе одно виглядали крихкими, ніби будь-якої миті могли зникнути. Тут же вони тягнулися вздовж каналів і доріжок так природно, наче пустеля ніколи не перемагала цей світ. Їхні крони шелестіли, і цей звук був схожий на лагідний шепіт, що заспокоював.

Попереду між деревами вже проглядалася темна смуга води. Я бачила її уривками — то між кущами, то крізь просвіти в листі, — і з кожним кроком вона ставала ближчою.

Коли дерева нарешті розступилися, перед нами відкрився канал. Вода була дивовижно чистою. Настільки, що навіть я, зі своєю звичкою шукати підступ у будь-якій красі Міста, на мить дозволила собі просто дивитися. Її поверхня відбивала світло ліхтарів, і здавалося, ніби під ногами розстелили дзеркало. 

— Кажуть, тут можна побачити справжніх риб. Не голограми, — раптом промовив Кейл, і в його голосі відчувалася особлива гордість. 

— Справжніх риб? — перепитала я недовірливо. — У пустельному Місті? 

— Уяви собі, — він ледь усміхнувся. — Дивись. 

Ми зупинилися на мосту, вдивляючись у темні тіні, що ліниво ковзали під поверхнею води. Спершу я подумала, що він жартує. Але за мить одна з тіней спалахнула сріблом і стрімко промайнула біля самого берега. 

Я мимоволі нахилилася вперед, очі розширилися, губи самі розкрилися від подиву. 

— Ого...

Кейл засміявся.

— Саме так усі реагують уперше.

— Вони справжні? — я не могла відірвати погляду від води. 

— Авжеж, — упевнено відказав він, теж нахилившись, щоб краще роздивитися. — Їх вирощують тут, у Місті, на закритих підземних Зелених Ярусах. Ти не знала? 

Я похитала головою, все ще зачарована срібними спалахами.