Розділ 7 «Три дні, шістнадцять годин»

Наступні три дні я провела в тому дивному стані, коли тіло механічно виконує звичні обов'язки, а розум застряг десь у минулому.

Охорона, виїзди, доручення Моргани — усе йшло своєю чергою, ніби нічого й не сталося. Ніби я не тримала в обіймах людину, яку вважала загубленою назавжди. Ніби після цього не гримнув вибух, що забрав чиєсь життя за лічені метри від мене.

Тоді, на парковці, я навіть подумала, що обійшлося. Що біля автівки, що палала, нікого не було. І вже точно не всередині. Однак я помилилася.

Новини про вибух розлетілися Містом швидко, хоч подробиць було небагато. Загиблим виявився син одного з високопоставлених членів Спільноти — молодий, багатий, один із тих, чиї імена зазвичай з'являються у світській хроніці, а не в кримінальних зведеннях. Саме тому цього разу Місто заговорило.

Перекреслене чорне коло — символ, який останніми роками став майже таким само впізнаваним, як і емблема Спільноти.

Безбарвні.

Останніми днями цей символ не зникав з екранів. Спільнота називала їх терористами. Нетрища — героями. Більшість мешканців Міста, як завжди, воліла не ставати ні на чий бік, аби лишень черговий вибух не стався під їхніми вікнами.

Про Безбарвних у Місті говорили вже кілька років. Вони зривали угоди, знищували вантажі, підривали склади, ламали плани Спільноти й раз у раз нагадували, що навіть найміцніша система може дати тріщину. Але зазвичай після їхніх акцій залишалися збитки, а не тіла. Тепер усе було інакше.

За словами дикторів, слідство «активно триває». Представники Спільноти вкотре пообіцяли знайти винних і покласти край діяльності Безбарвних.

Я слухала це одним вухом.

У Місті обіцянки коштували стільки ж, скільки повітря — тобто нічого, якщо тільки не платити за нього окремо.

— Бестіє, ти сьогодні знову там, у своїй голові, — Нетля плюхнулась на сусідній стілець на кухні пентхауса Моргани, підпираючи щоку кулаком. — Усе через того білявого красунчика з Корпусу Нагляду?

У Моргани вже другу годину тягнулася чергова закрита нарада з представниками Спільноти. Нас із Нетлею виставили за двері ще на початку обговорення, тож ми користувалися рідкісною розкішшю — пообідати без поспіху.

Я не відповіла одразу, більше ніж слід колупаючи виделкою в тарілці. Каша розмазувалась по порцеляні тонкими сірими смугами, і я чомусь зосередилась саме на цьому — аби не дивитись Нетлі в очі.

— Не знаю, про кого ти, — зрештою пробурмотіла я.

— Аякже, — вона закотила очі, а тоді прострекотіла: — Ти зникла посеред вечора, а потім ми бачили, як ти вчепилася у того вродливця з жетоном, мов реп'ях до штанів. Дивилася на нього так, немов він щойно воскрес із мертвих. І відтоді ходиш, наче в тебе привид оселився. Кертиця теж помітила. Навіть Яструб щось буркнув про це.

Я завмерла з виделкою на півдорозі до рота.

Що? Трясця... Нетля, як завжди, бачила те, що хотіла бачити.

Так, я обійняла Кейла. Так, дивилася на нього, мабуть, як притрушена. Проте спробувала б вона сама через п'ять із половиною років раптом зустріти людину, яку вже давно не сподівалася знайти.

І до чого тут Яструб?

Перед очима відразу сплив той короткий погляд на парковці. Настільки швидкий, що я вже майже викинула його з голови.

— Просто втомилась, — відрізала я, підводячись із-за столу раніше, ніж Нетля встигла продовжити розпитування. В мене не було зараз ні сил, ні бажання з нею сперечатися, ба більше виправдовуватися.

Правда була в тому, що я сама не знала, що відчуваю.

Радість, що Кейл живий? Так. Безумовно.

Глибока, майже болісна радість, від якої досі щеміло десь під ребрами.

Розгубленість через те, ким він став? Теж так.

Корпус Нагляду. Жетон. Озброєні люди, які виконували його накази без жодного запитання. І я ніяк не могла поєднати все це з хлопцем, який колись писав мені цидулки на клаптиках паперу й кепкував з мене, називаючи «дикункою».

До того ж усе частіше ловила себе на тому, що згадую той вибух. Не самого загиблого хлопця — його я навіть не знала. Просто в пам'яті раз по раз спливали окремі уривки того вечора: сирени, натовп, полум'я, погляд Яструба. Тож у голові був якийсь суцільний хаос, зовсім мені не властивий.

Я намагалася зосередитися на чомусь конкретному. Роботі. Графіку зустрічей Моргани. Звітах. Навіть на дурних балачках Нетлі. Та варто було думкам хоч трохи розбрестися вбік, як вони вперто поверталися до одного й того самого.

До Кейла.

І це дратувало. Бо я не мала на це ні часу, ні бажання. І вже точно не збиралася посеред служби розбиратися, чому після стількох років його поява вибила мене з колії сильніше, ніж усе, що сталося того вечора.

Та найбільше мене діймало інше. Кейл сказав, що знайде мене, а минуло три дні.

Три кляті дні.

Насправді я не сумнівалася, що він зможе мене знайти. Після того, що побачила того вечора, це здавалося найпростішою частиною. Кейл знав, з ким я була у клубі. Він бачив Кертицю. Бачив Яструба й Кульбабу. Якщо він справді працював у Корпусі Нагляду, дізнатися, ким я стала за ці роки, було питанням кількох запитів у потрібній системі.