Розділ 6 «Корпус Нагляду»

⚠️Невелике попередження: у розділі присутні сцени вибуху, пожежі, паніки натовпу та наслідків надзвичайної ситуації. Якщо подібні теми можуть викликати у вас дискомфорт, будь ласка, врахуйте це перед читанням.

Вибух гримнув так, що підлога здригнулася під ногами, а світло прожекторів на мить згасло, наче хтось одним рухом вирвав із них живлення. Разом із ним обірвалася й музика, і після гуркоту на мить настала тиша. Така неприродна й раптова, що у вухах аж задзвеніло.

Тіло відреагувало раніше за розум. Я вже стояла між Кейлом і залою, рука сама метнулась до підв'язки на стегні, під довшою полою сукні, де ховались мої керамічні ножі. Пальці зімкнулись на руків'ї одного з них, а я ще не до кінця усвідомлювала, що взагалі роблю.

Роки муштри роблять своє. Спершу дій, тоді думай. Ніж впевнено лежав у долоні, та проблема була в іншому — я не бачила жодної конкретної загрози. Лише десятки розгублених облич, які ще не встигли зрозуміти, що сталося.

А тоді натовп вибухнув панікою, гучнішою за сам вибух. Хтось закричав. Стільці полетіли на підлогу, келихи розбивалися десь під ногами. За секунду над головою завила пожежна сирена.

Кейл скосив оком на мою руку — і навіть зараз, посеред цього рейваху, встиг вигнути брову.

— Не перестаєш дивувати, — кинув він, і в голосі, попри все, забринів знайомий смішок. — Тільки не заріж мене цим випадково, добре?

Він уже відкрив рота, ніби хотів сказати щось іще, коли раптом його погляд ковзнув убік. Голова ледь помітно схилилась, наче він до чогось прислухався. Усмішка на його обличчі згасла так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти чому.

— Назад.

Його рука лягла мені на плече й твердо потягнула мене за себе. Не запитально. Наказово.

Я від подиву навіть не одразу відреагувала. Це я мала прикривати його — рефлекс, вбитий у мене роками служби, кричав, що це неправильно, що це я маю стояти між ним і небезпекою, а не навпаки. Та Кейл, здається, про це навіть не думав. Він витяг із внутрішньої кишені щось тонке, дугоподібне, і чітким рухом закріпив на скроні та за вухом. Тієї ж миті поверх його очей розгорнулися витончені, напівпрозорі тактичні окуляри. Тонка геометрична лінза спалахнула по контуру слабким бірюзовим світлом.

На секунду я навіть забула про вибух. Не через сам пристрій — у Місті подібними іграшками давно нікого не здивуєш. Справа була в Кейлі.

— Що це в біса...

— Не зараз, — швидко відрубав він, уже не дивлячись на мене. Голос змінився — став твердішим, різкішим, і раптом я почула в ньому геть іншого Кейла, якого ще не знала. Він притулив два пальці до вуха, і лишень тепер я помітила навушник. — Периметр з боку парковки, зараз. Нікого не випускати без огляду.

Я витріщилася на нього, силкуючись поєднати в голові Кейла, який п'ять хвилин тому співав на сцені, і Кейла, який зараз спокійно віддавав накази комусь по той бік зв'язку.

— Тримайся поруч, — промовив він тихо й твердо, вже звертаючись до мене, і від цього тону мене продрало морозом. Я зовсім не такого Кейла пам'ятала.

У цю мить хтось врізався мені в плече. Повз пробігла заплакана дівчина на підборах, ледь не впавши просто під ноги. Десь надворі надривно волала сигналізація. Люди тиснулися до виходів, штовхалися, кричали одне на одного. Хтось вимагав викликати медиків, хтось уже комусь дзвонив, а хтось просто біг, не озираючись.

Я мимохіть роззирнулася по залі, шукаючи своїх.

Крізь натовп пробивався Яструб — обличчя зосереджене, холодне, жодного сліду звичного нахабства. За ним — Кульбаба, мовчазний, стриманий, як завжди, але я бачила: кожен м'яз у ньому готовий до дії.

Боя я помітила не одразу. Він розгублено крутив головою, либонь, шукаючи бодай когось, хто скаже, що робити. Нетля вирвалася з натовпу з недопитим коктейлем у руці — і перше, що зробила, — вчепилась у плече Боя, наче це він мав її захищати, а не навпаки.

Кертиця буквально виштовхнула якогось розгубленого хлопця з проходу й уже за мить гаркнула на двох чоловіків, які мало не зчепилися біля дверей.

— До виходу! Швидко! Не штовхайтеся! — її голос розрізав хаос, і люди, на диво, справді послухались. Вона лишалась собою. Різка, гучна, безкомпромісна — але без найменшого натяку на паніку. Лише чіткі команди й залізний контроль над ситуацією — саме це я намагалась виховати в собі роками.

Нас винесло назовні разом із рештою натовпу. Повітря вдарило в легені димом і гаром. На парковці горіла автівка в дальньому VIP-секторі, відокремленому від основної стоянки й клубного входу. Вибуховою хвилею пошкодило кілька сусідніх машин — повибивало шибки, погнуло дверцята, розкидало пластик і металеві уламки по асфальту. Один із них навіть пробив рекламний щит біля виїзду, залишивши в ньому рвану чорну діру. Метал тріщав і стогнав від спеки, а чорний дим підіймався в нічне небо.

На щастя, серед диму й понівечених машин я не побачила жодної людини. У ту мить мені здалося, що обійшлося.

З боку площі Феміди, наче просто з реклами дорогого бренду, з ледь чутним зловісним гулом виїхали білосніжні електромобілі. Важкі, низькі, з рубаними геометричними лініями кузова та тонованим склом. Вони розрізали ніч спалахами бірюзових гербів на капотах. З дверей, що плавно піднялися, висипала Неонова Варта — чисті, немов щойно з коробки. На них була бездоганна елітна військова уніформа у чорно-білих кольорах, поверх якої сиділи модульні плитоноски з інтегрованим розвантаженням. По контуру їхнього спорядження та значків світилися тонкі бірюзові неонові лінії, а на головах вони мали білі високотехнологічні шоломи з повністю прозорими піднятими забралами. Їхні молоді, чисті обличчя гидливо роздивлялись закіптюжений асфальт під ногами, ніби бруд міг забруднити не лише їхні черевики, а й репутацію.