Розділ 3 «Клуб "Велетень"»

Дощ уже вщух, але повітря ще пахло вологою й озоном. Мокра бруківка світилася під неоном, розмазуючи кольори в калюжах, наче хтось розлив фарби. Музика з клубу била ритмом крізь стіни, і з кожним кроком вона ставала ще гучнішою.

Нетля вискочила з таксі першою, широко розчахнувши дверцята, й одразу закрутила головою, немов боялася пропустити бодай одну дрібницю. Її дреди злегка розлетілися, кілька пасм прилипли до щоки, але вона навіть не звернула уваги. Очі світилися азартом, губи розтягнулися в усмішці. 

— Це божественно! — видихнула вона, і голос її загубився серед шуму натовпу.

Я лише фиркнула, зачиняючи дверцята таксі. У моєї напарниці були дуже дивні уявлення про божественне.

Перед клубом вирувало звичне для таких місць життя. Хтось сміявся, хтось позував для фото на тлі осяяного фасаду, а хтось уже встиг добряче напитися й тепер надто голосно пояснював друзям сенс життя. Повітря було густе від парфумів, тютюну й дорогих коктейлів. Ніхто не звертав на нас уваги. І це було добре.

Принаймні доти, доки Нетля раптом не вигукнула:

— Та ну! Серйозно?!

Я навіть не встигла спитати, що сталося, — вона вже метнулася вгору сходами, її срібна сукня блиснула у світлі прожекторів. Я важко зітхнула й рушила за нею.

Нетля зупинилася поруч із двома хлопцями та дівчиною, що виглядали старшими і явно місцевими. Їхній одяг, прикраси, манера триматися — усе видавало людей, які ніколи не рахували кредити до наступної зарплати. Нетля перекинулася з ними кількома словами, сміялася, торкалася їхніх рук і виглядала так, ніби зустріла старих знайомих. Щоправда, з їхніх облич було видно: вони впізнали її далеко не відразу.

Коли я порівнялася з ними, Нетля кинула на мене дивний погляд — короткий, напружений. Потім перепросила у своїх знайомих і підійшла ближче. Нахилившись до мого вуха, голосно проторохкотіла:

— Хлопці всередині. Знайдеш їх сама, добре?

— А ти? — я ковзнула поглядом на її нових приятелів. Довіри вони в мене не викликали. Та це не моя справа. 

— За десять хвилин доєднаюся, — запевнила вона, посміхнувшись.

Мені не сподобалася її посмішка. Вона була надто задоволеною, ніби Нетля щось задумала. Та я лише стенула плечима й рушила вперед.

Вона раптом гукнула мене крізь шум натовпу: 

— Гей, красунечко!

Я озирнулася. Треба було таки придушити її в таксі.

Вона стояла трохи нижче на сходах, усмішка розтягнулася до вух, а дреди хиталися від кожного руху. 

— Якщо ти погодилася сьогодні тусити з нами, то спробуй хоч не лякати людей своїм похоронним обличчям.

— Відчепися! — прошипіла я, стримуючи бажання скинути її зі сходів.

Нетля зареготала так голосно, що кілька людей озирнулися, а тоді швидко зникла серед натовпу. Лише її сміх іще кілька секунд долинав звідкись іззаду.

Я ступила всередину.

Просторий хол потонув у світлі, яке здавалося майже матеріальним. Гладкі темні стіни відбивали відблиски неонових панелей, а під високою стелею повільно пульсували голографічні проєкції — вони змінювали кольори й форми, нагадуючи то химерних істот, то абстрактні знаки. У повітрі змішалися запахи парфумів і озону після дощу, а крізь двері залів проривалася музика.

Люди безперервним потоком проходили крізь рамки сканерів. Хтось нервово поправляв комір, хтось сміявся занадто голосно, хтось уже хитався від алкоголю, однак намагався виглядати впевнено. Вони прямували до ліфтів, сходів і численних залів клубу. Все навколо виглядало дорогим, гучним — і надто блискучим.

Я зупинилася біля дзеркальної колони. 

Назустріч дивилася незнайомка.

Чорна асиметрична сукня облягала фігуру, залишаючи праве плече відкритим. Лівий рукав сягав зап'ястка, приховуючи татуювання, яке я воліла не демонструвати без потреби. Ліва частина подолу спадала майже до щиколотки, тоді як права відкривала ногу посередині стегна. Нетля назвала це модним дизайнерським рішенням. Насправді ж під довшою частиною сукні ховалася підв'язка з керамічними метальними ножами. Деякі звички важко викорінити.

Волосся було вкладене зовсім не так, як зазвичай: хвилями, зачесаними на лівий бік. Яскравий макіяж робив погляд гострішим і навіть трохи чужим. Я трохи нахилила голову, вдивляючись у власне відображення. Незнайомка у дзеркалі ледь усміхнулася — чи то я, чи то гра світла. Якби я зустріла себе таку десь на вулиці, то навряд чи впізнала б. І це було навіть добре.

Нетля, звісно, не уточнила, на якому поверсі був замовлений наш столик, і де саме я мала шукати «хлопців». Тож, недовго думаючи, я рушила до найближчих дверей.

Скляний тунель вів мене вперед, і вже за кілька метрів я опинилася посеред дискотеки. Яскраве світло вдарило в очі, музика гупала так, що відчувалася в грудях. На сцені, що височила над натовпом, виступав відомий гурт. Біля сцени вирувало справжнє божевілля: дівчата плакали, кричали, співали разом з артистами, тягнули руки вперед, ніби намагалися доторкнутися до ідолів.