Темрява підземних ходів, що з’єднували Колегіат із фортечною галереєю Бастіону, здавалася живою, маслянистою субстанцією, яка намагалася залізти під одяг, заповнити легені та витіснити з душі останні крихти тепла. Марія йшла, майже торкаючись плечем холодної, вологої цегли. У правій руці вона стискала «Ехометр», стрілка приладу нервово сіпалася, застигаючи в міліметрі від чорного сектора.
Її кроки відлунювали під склепіннями, і кожен звук здавався їй пострілом. Світло-русе волосся, що повністю розпустилось з недбалого пучка, лоскотало щоки, а зелені очі напружено вдивлялися в порожнечу попереду. Вона знала: десь там, нагорі, вже іде бій. До її слуху доносилися глухі вібрації — це не були звичайні вибухи, а скоріше розриви самої тканини реальності. Характерники тримали оборону, даючи їй шанс.
Раптом стрілка Ехометра різко крутнулася і завмерла на вугільно-чорній поділці. Марія зупинилася. Серце миттєво злетіло до горла.
— Ти думала, що підземелля належать тобі, реставраторко? — голос пролунав звідусіль і водночас нізвідки. Це був той самий механічний, позбавлений життя тон Стирача.
З тіней попереду почала виринати постать. Це був не той чоловік із підвалу Ратуші. Цей був нижчим, але його пальці були неприродно довгими, схожими на леза скальпелів. Замість обличчя в нього була суцільна гладка поверхня, на якій час від часу проступали контури чужих облич — людей, чиї імена він уже встиг стерти з пам’яті світу.
— Ти намагаєшся врятувати те, що приречене на тлін, — прошипів Стирач, повільно наближаючись. Кожен його крок залишав на підлозі чорні плями, що роз’їдали камінь. — Історія — це лише чорнило на папері. Ми просто виливаємо на нього воду. Чистота порожнечі краща за бруд спогадів.
Марія відступила на крок, відчуваючи, як холод від Стирача проникає крізь її куртку. Вона згадала слова Остапа: «Твоя зброя — Слово».
Вона різко скинула наплічник і, не витягуючи Книгу повністю, торкнулася її обкладинки. Срібне плетиво відгукнулося миттєво — тепло пройшло крізь кінчики її пальців, наповнюючи тіло впевненістю.
— Порожнеча — це не чистота, — голос Марії зазвучав дивно глибоко, резонуючи з камінням навколо. — Порожнеча — це смерть. А я присвятила життя тому, щоб смерть не мала останнього слова.
Стирач кинувся вперед з неймовірною швидкістю. Його руки-леза розсікли повітря в сантиметрі від обличчя дівчини. Марія впала на коліна, прокотившись по вогкій підлозі, і вихопила з кишені флакон із розчином для реставрації, який вона встигла прихопити з майстерні. Це не був звичайний спирт. Вона додала туди дрібку порошку з манускрипту — перемелене «срібне чорнило».
— Я бачу тебе! — вигукнула вона, плеснувши рідиною в бік істоти.
Там, де краплі потрапили на безлику голову Стирача, спалахнуло яскраве біле світло. Істота закричала — це був звук металу, що скрегоче по склу. На гладкій поверхні його «обличчя» почали проявлятися риси. Спочатку очі, повні болю, потім рот, що застиг у німому крику.
Марія не зупинялася. Вона згадала ім’я, яке випадково прочитала в одному з документів, що реставрувала минулого місяця — ім’я будівельника, який зводив ці стіни і чию пам’ять Стирачі намагалися знищити.
— Я пам’ятаю Франсуа Корассіні! Я пам’ятаю кожного, хто клав цю цеглу! — кричала вона.
З кожним вимовленим ім’ям Стирач ставав дедалі прозорішим. Його сила живилася забуттям, а правда була для нього отрутою. Срібне світло від манускрипту в її наплічнику розгорілося настільки сильно, що підземелля на мить стало білим, як операційна.
З останнім хрипом істота розсипалася на тисячі чорних пластівців, які тут же розчинилися в повітрі. Марія важко опустилася на стіну. Руки тремтіли, дихання було уривчастим. Вона перемогла, але відчувала, як ця сутичка виснажила її.
Проте часу на відпочинок не було. Вона почула, як зверху, з боку фортечного муру Бастіону, долинають звуки запеклого бою. Спілка стримувала цілу армію тіней. Вона бачила крізь арки переходів спалахи срібної зброї та чула владний голос Івана, що віддавав накази.
Марія підвелася, витираючи бруд з обличчя. Попереду був останній відрізок шляху — перехід під площею Ринок, що вів прямо до центральної опори Ратуші. Ехометр тепер показував срібло, але стрілка тремтіла, вказуючи на те, що межа між світами стала надто тонкою.
Вона побігла далі. Тепер вона не просто боялася — вона розуміла свою відповідальність. Кожен її вдих був частиною великої історії міста. Вона бачила на стінах не просто камінь, а обличчя людей: торговців, воїнів, поетів, коханих, які гуляли цими вулицями століття тому. Їхня пам’ять була в її руках.
Коли вона дісталася до фундаменту Ратуші, земля під ногами здригнулася від потужного удару. Стирачі зрозуміли, куди вона прямує, і почали руйнувати фізичну оболонку будівлі.
— Ще трохи, — шепотіла вона, пробираючись крізь вузький лаз, який вела прямо до її рідної майстерні. — Тільки б встигнути.
Вона вилізла з-під підлоги власної майстерні саме в той момент, коли верхні стелажі з книгами почали падати. Кімната була заповнена чорним туманом, але в самому центрі, там, де вона працювала над манускриптом, світився істинний центр міста.
Марія витягла Книгу. Вона більше не була обгорілим шматком паперу. Вона сяяла, як розплавлене срібло, а її сторінки почали самі перегортатися, ловлячи ритм серця дівчини.
Останній розділ чекав на неї. Вона була в кроці від Вирію.