Дерево з морозивом

На якусь мить Річарду здалося, що він божеволіє. Добре, що невдоволений вигляд Генрі, трохи привів його до тями. Якщо він навіть у місті Скелетов зміг дістати свого однокласника, то все не так погано. І взявши себе в руки Річі нарешті усвідомив, що перед ним замість магазину морозива стоїть дерево, на якому ростуть різнокольорові кульки солодкого десерту. Немов ягідки дбайливо закутані в листя, вони випромінюють блакитне світло, пропонуючи всім бажаючим краще розглянути смаколики. Пробігшись поглядом по гілках, Річі знайшов фіолетову кульку. Зручно, що дерево розлоге, але невисоке, завдяки цьому він з легкістю зміг дотягнутися до десерту, ніби випадково зачепивши при цьому Генрі, який тільки-но зірвав собі апельсинову кульку.

— Обережніше.

— Сорян, — посміхнувся рудий і лизнув морозиво, — смачно.

Белл теж швидко впорався, віртуозно зірвавши з гілки рожевий пломбір. До цього моменту Роу набрав собі з дюжину кульок і по черзі їх кусав і тільки Анна продовжувала розглядати дерево, обходячи його з усіх боків.

— Швидше, Анно.

— Так, так… я майже обрала. Візьму блакитне. Ну чи зелене. Ні, все-таки блакитне.

— О-ля-ля! Звісно, ​​бери зелене. Воно зі смаком карамелі, — сказала дівчина-скелет, що підійшла до неї. Анні помітила, що форма ямочки її носика, нагадувала собою перевернене серце.

— Не підкажете…

— Мене звуть Мембер, — привіталась вона і поправила білосніжні локони, що кокетливо виглядають з-під капелюшка кольору стиглої полуниці. Чудові мережива на головному уборі прикрашали також сукню, казковий вигляд якої робив її схожу на фею.

— ... Мембер, з яким смаком блакитне морозиво?

— Персик із шоколадом.

— Напевно… візьму… блакитне чи…

Річі з Генрі встигли з'їсти свої десерти і вже потяглися за іншими порціями, але однокласниця, як і раніше, не могла визначитися, простягаючи руку то до однієї смакоти, то до іншої. Мембер поправила капелюшок і зірвала зелену кульку правою рукою, на якій красувався ледь помітний бантик, що підкреслював витончену кістку.

— Тримай, — сказала вона, передавши солодощі Ганні.

— Дякую.

— Правда, смачно? Моє улюблене.

Анна лизнула запропоновану їй кульку, тужливо подивившись на десерт блакитного кольору. Якби їй дали ще трохи часу, вона вибрала б морозиво персикове. Однозначно. Все ж таки Анні шоколад подобався більше карамелі, але Мембер не зводила з неї очей, мабуть чекаючи відповіді.

— Чудове морозиво. Я саме таке й хотіла.

Вогники очей дівчини-скелета звузилися і змінили колір з рожевого на червоний.

— Невже?

— Звичайно, — якнайшвидше підтвердила Анна, бажаючи уникнути її пильного погляду.

— Вам краще поквапитися, інакше ризикуєте стати заручниками павутини.

— Яке ще павутиння?

— Тієї, що обплітає місто. Вдивися в темні куточки вулиць і будинків. Бачиш?

Тільки зараз Анна розгледіла ледве вловиму ходу павутиння. Слухняно взявши ще один зелений десерт, вона запитала:

— Але ж я не бачила її раніше.

— О-ля-ля! Її ніхто не помічає, адже вона вплітається непомітно, як ніндзя. І хоча рухається павутиння хаотично, але найчастіше останнім від її бездушних пут, падає центральний амфітеатр.

— А що буде, коли вона заповнить собою все? — спитала Анна, відчуваючи неприємний холодок, що пробіг по спині, немов зграя волохатих гусениць.

— Усі в нашому місті, кого стосується павутиння, вмирають. І оживають лише з наступним місяцем. Щоправда, прокинутися від неї можуть лише ті, хто вже мертвий.

— Що ж буде з нами? — судорожно спитав Генрі, підходячи разом з Річі ближче до Мембер. Вони чули всю їхню розмову.

— Ви перетворитеся на тіні, — сказала дівчина-скелет і зірвавши блакитне морозиво, зникла в темряві вулиці.

Річі судомно перетравлював почуте. Рішення розжареною стрілою встромилося йому прямо під ребра. Швидше. Потрібно вибиратися звідси якнайшвидше.

— Белл, негайно веди нас до Короля.

— Звісно, ​​прошу за мною.

Скелет у чорному фраку махнув у бік широкої дороги і всі поспішно пішли за ним.

— Чому ти мовчав? — обурювався Генрі, прискорюючи крок, щоб встигти за розгонистими кроками Белла, в цей час Річі підганяв Анну і божевільного Роу, що знаходився в якомусь розгубленому стані. — Як ти міг не розповісти нам про неї?

— Я не бачу проблеми, любий мій друже.

— Та ти жартуєш, мабуть! Ми перетворимося на тіні, а ти не бачиш проблеми?

— Упевнений, усе буде гаразд. Чи знаєш, я по життю оптиміст, і він усміхнувся, повернувши голову до свого співрозмовника. Витріщені очі Генрі і подих, що збився, вразив його і скелет здивовано почухав черепок під капелюхом. Він щиро не розумів, від чого новий друг так розхвилювався. Генрі більше не помічав навколишнього оточення, майже фізично відчуваючи, як невблаганні ручища безнадії стискають йому горло.