МІСТО НЕСМІЯНІВ

1

Зараз має бути гарний початок, але, як завжди все чомусь пішло не так. Я повинен був почати, як і більшість всесвітньо відомих письменників, зі слів подяки своїм дітям, дружині, батькам, кішечці, яку потім з'їв бездомний, але на жаль, я - не відомий письменник, а звичайний Антон, який шукав роботу на час зимових канікул. І скажу вам по секрету, що знайшов, та ще й яку...

Тоді мені було сімнадцять років - безмозке створіння, яке хотіло розважатися і радіти життю, але як завжди кількість і якість розваг впиралося в гроші.

Коли я тільки вступив в універ, я все думав про те, де б підробити на час зимових канікул (ви вже зрозуміли, який я далекоглядний). Я думав, думав, думав... Потім думав ще. І ще трохи. Але так нічого і не придумав. На жаль, тоді мізків вистачало тільки на те, щоб танцювати в Макдональдсі в туалеті для інвалідів і підписуватися на групи тупих анорексічек ВКонтакті.

І тут відбувається щось, що повалило мене в шок ... Так ось, мій модний, дорогий, наворочений (ні) стільниковий на вулиці вдало витягують з кишені. Сказати, що я засмутився - нічого не сказати... Там був компромат! З чого я буду сміятися, якщо у мене забрали близько тисячі смішних скріншотиків?! Я до сих пір думаю, що цей випадок і зробив мене таким злим...

«Тоді я впав у депресію,» - сказав би я, якщо був би дебілом, - але я не такая, я чекаю трамвая. Просити маму, щоб та купила мені новий телефон я звичайно ж не став. «Я ж хлопець, у мене є голова, руки, ноги і... не тільки вони.» - подумав я, і не став сидіти, склавши свої кінцівки.

І ось, навчання закінчилася і почалися канікули. «ЩО РОБИТИ?!» як Великий вибух почало зростати в моїй голові, змушуючи думати і без того порожню голову про порожнечу гаманця. Відірвавши свого другана-братана Саню від компа, я пішов шукати нам роботу. Я думав, що двох молодих цікавих хлопців точно всюди візьмуть, але не тут-то було.

Після кількох відмов від роботодавців, я почав відчувати щось недобре. І раптом мене осінило - це через нього (Саню) нас ніхто не бере. Чи ні? Моєму відчаю не було меж...

Раптом, мені стало дуже самотньо, мені не хотілося ні спілкуватися ні з ким, ні бачитися. Ви, напевно, подумали, що я став психопатом, закрився в кімнаті, не виходив звідти півроку, лежав там у фекаліях і мене забрали в дурку... Але ні, все куди гірше...

Чисто з цікавості, я вирішив подивитися оголошення з роботою в інтернетику. Промоутер, прибиральниця, мерчендайзер, продавець... О, веб-модель - зарплата двадцять косарів, вільний графік, робота в офісі, зручне розташування...

До того моменту життя мене ще не сильно зіпсувало, і те, що веб-модель не має нічого спільного з моделлю, тоді ще я не знав...

Я зробив все по красі: написав резюме, навіть прикріпив пару своїх фото... Мені відповіли, і сказали, що я можу приступати до роботи хоч сьогодні... Я ж, добра душа, погодився. І о Господи, як я був приголомшений і збентежений, коли сказали, що мені належить робити на камеру... З тих пір я пообіцяв собі не вестися більше на такі «авантюри». Але обіцянку тримав недовго.

На наступний день, я відкопав інше оголошення «Потрібен хлопець або дівчина, для залучення нових клієнтів в магазин». Чого б не написати? Принаймні хоч ніяких фото не просять. І я написав:

- Оголошення ще актуально?

- Так. - відповіли мені, що мене здивувало.

Я до сих пір чекав якогось підступу. А може вони розводять людей? Але ні, все виявилося куди краще ... Мені потрібно було просто закликати людей в магазин нижньої білизни ...

-А, зрозуміло. - і вже думаю по-тихому злиняти, передчуваючи, що мене і цього разу пошлють або кинуть, як тут мене питають:

- Ви можете приступити завтра до роботи?

- Ого, звичайно так!

Батьки були в шоці: я, білизна, робота ... Мене до останнього вмовляли не йти, але я ж пацан, я ж годувальник. І ось, я погодився на цю чергову «авантюру».

Весь вечір я бігав по дому і радів, що буду торгувати чимось таємним, коротше, моя дитяча мрія продавця нарешті здійснилася. Я уявляв, як це буде виглядати з боку, типу: «Дівчино, не проходьте повз, у нас тут величезний асортимент стрінг. Чоловіче, придбайте ліфчик.» - я з цього угорав. Задоволений і радісний я пішов спати ...

2

І ось - мій заповітний магазин. Не знаю як, але дівчата, які працювали там, дізналися, що я прийшов за оголошенням. Напевно, у мене на обличчі написано «Підкорювач жіночих сердець», ну й добре. Хихочучи, забавні представниці жіночої статі почали готувати мені промову: «Трусики від п'ятнадцяти гривень. Турецька якість. Піжами, нічнушки, маєчки ... »

І тут вже хихочучи виходжу я. Уявіть картину: серйозний, розумний, вихований, інтелігентний хлопець, як я - каже: «Заходьте до нас в магазин, у нас трусики від п'ятнадцяти гривень». Спочатку було навіть весело, але потім стало якось не до сміху: люди почали підозрювати, що у мене не все в порядку з головою...

У перший же день, я став «приманкою» для бомжів - вони бачили в мені «давалку-раздавалку» на право на ліво (але все одно, це краще, ніж якби бачили «невтомну стрибуху»). І коли хтось підходив до мене і просив бабла, я з наїздом говорив: «А працювати Ви не намагалися?» На що у відповідь отримував: «На твою роботу ніхто не запрошував.» Ну, і що мені потрібно було відповісти?