"Чи я людина"

Інтерлюдія 

-Вільяме, ми вбили її… 

Анна чекала, що він заперечить. Скаже, що це була лише помилка, ніби все можна виправити. Але Вільям мовчав, і в цій морозній тиші вона почула, як із його рук щось крапає на підлогу. Кришталево сині очі течією водоспаду опустилися до багряних рік, які стікали із долонь чоловіка. Темна пляма біля його черевиків повільно збільшувалася, доторкаючись червоними фарбами до туфель дівчини. Вона затиснула рот долонею, та повітря однаково виривалося між пальцями короткими, болісними схлипами.  

-Не мовчи. Благаю тебе... Скажи щось!  

Вільям підняв голову. Обличчя залишалося непохитним, лише зрідка губи поволі розтягувалися в усмішці. Анна спостерігала за його очима, і чекала, коли ж ті помітять, що чоловік тримає у руці. Відрізана голова лежала у його долонях, трохи схилена набік. Він обережно поправив її, злегка стиснув волосся сухими пальцям і повернув лицем в сторону дівчини. Вона повільно відступала, не спускаючи погляду від Вільяма. Усмішка зникла, а з нею і Анна завмерла.  

-Куди ж ти? - тихо запитав він. 

Анна похитала головою. Сльоза скотилася по щоці й упала на сукню.  

-У нас розпочинається нове життя моя люба. 

Розділ 1  

“Чи я людина?” 

1 

На третьому прочитані листа, я помітив, що м’ясник жодного разу не назвав свою доньку мертвою. Писав: “коли її знайшли”, “після того, що з нею зробили”, “того ранку”. На краю паперу знаходився злегка обірваний клаптик із закресленим словом, після чого криво нашкрябано: “Моя Віта”. Я провів пальцем по маленькій дірці, під якою виднілася чорна обкладинка щоденника. За вікном шостого вагона тяглися мокрі поля, а колеса вистукували на стиках, і від кожного поштовху рядки пливли перед очима. Я вже знав їх на пам’ять, але щоразу повертався до початку.  

“Пане Конграйт, мені сказали, що ви знайшли винного у Кемніці”, - лунало у моїй голові.  

Саме так, знайшов, але чого мені це вартувало... У газетах все виглядало пристойніше, ніж за тим, що насправді за цим стояло. Газетярі мають чудове вміння: прибирали з історії запах, залишаючи читачеві можливість поснідати. Я склав листа по старих згинах і поклав на коліно, доки чоловік навпроти не спускав очей від моєї руки. На великому пальці лишилося чорнило, а під нігтем - тонка темна смужка, якої я не міг позбутися, ні милом, ні кінчиком ножа. Нарешті він пересів ближче до проходу. Я дозволив йому думати, що це бруд.  

Мене звати Артур Конграйт. Я слідчий із Госбера - містечка на північний захід від Кемніца, яке зазвичай доводиться показувати по карті нігтем. У моєму посвідченні все це вміщувалося у два ряди. Чоловік навпроти, якби не наважився запитати, отримав би ще коротшу відповідь. Я не любив знайомитися в потягах: люди або почали розповідати про своїх, нікому не потрібних дітей, або до кінця дороги не спускали очей з власних валіз. Тому я розгорнув щоденника між колінами й записав дату - 1894. Нижче - назву міста, до якого їхав: Вільденбург. На останній літері вагон смикнуло і перо протягло довгу риску. Я не став її виправляти 

У компанії “Вектор” була дивна гордість за власну назву. Вона красувалася на квитках, на вагонах і ґудзиках кондуктора. До Вільденбурга залишалося кілька годин. Я знав про нього небагато: старе місто, давні суперечки із сусіднім Лювентом, погана слава, яку мешканці інших країв охоче переповідали за безпечної відстані. Про Гетінн так само говорили, нібито там ніколи не сходить сонце. Проте я ще не зустрічав людини, яка побувала там і змогла б це підтвердити. Але зустрів безліч тих, хто вважав відсутність свідків найкращим доказом.  

До Кемніца я прибув через тиждень після загибелі Аурелії та її п’ятнадцятирічного сина. Повідомлення, яке передали до Госбера, вмістило всю справу на половину аркуша: сторож Дем Лімерман убив господиню й хлопця, власник маєтку почув крики, прибіг на кухню та застрелив убивцю. Унизу написане підтверджувала офіційна печатка. Мене найняв сам Віктор Бранц. У листі він просив з’ясувати, що спонукало людину, якій він двадцять років давав дах і платню, підняти сокиру на його родину. Обіцяв оплатити дорогу, проживання й саму роботу. Дивно було на початку, де про сина він написав один раз, а про жінку - кожну сторінку. Усі троє вже були поховані, а імена людей, які оглядали тіла не були зазначені.  

Кемніц зустрів мене дощем і запахом розмоклого вугілля. Над привокзальною площею стояли склади з почорнілими фронтонами; з їхніх дахів вода текла просто на голови перехожих. На протилежному боці височіла стара митниця, перебудована під молитовний дім. Кам’яного збирача податків над входом не зняли. Йому лише відбили гаманець і вклали в руку хрест. Навколо всього доносився помітний запах смажених каштанів. Продавчиня, почувши, що я шукаю маєток Бранців, перестала ворушити жар. 

-До нього вам навіщо? - поцікавилася вона 

Я назвався й показав посвідчення  

-Тоді спочатку поїжте, - сказала вона. - У тому домі останнім часом не годують.  

Вона поклала до паперового згортка ще кілька каштанів і грошей за них не взяла.  

Віскі Бранца продавали скрізь. Назва “В.Б. Віскі” висіла над шинками, проступала крізь інші оголошення на стінах. На одній вивісці  художник зобразив самого виробника - широкоплечого чоловіка із сірою бородою та склянкою в піднятій руці. Дощ вимив фарбу із його очей, залишивши дві білі плями. Візник назвав його скотиною, після чого порадив скуштувати його витримане. Першого дня я не поїхав до маєтку, а залишив речі у “Вовчій Ямі” й пішов шукати людей, які знали загиблих. Про Білі було чутно з кожного кутка міста. У пекарні мені показали бічні двері, через які він щоразу забирав учорашній хліб. Біля пральні показали дві родини, яким носив їжу. Швець розповів, що хлопець привів до нього безпритульну дитину й заплатив за черевики, хоча швець погодився полагодити їх задарма. Розповідаючи, той сердився: “Біля, упертий був, не можна ж віддавати гроші за кожного”. У крамниці вживаного одягу жінка з презирством оглядала моє посвідчення, а потім аж дістала з прилавка маленьку куртку. На одному рукаві ще висіла голка з ниткою.