ІІІ(1)

Отямилась, вернулася до світу цього. Розплющила свої зіниці та рогляділася наусібіч. Довкола видно лиш дерева й люд, що вкрили сірим барвом. 
А в центрі , осередді цього всього крізь сті́ну диму видніється театру  згарища руїна, яка усе ще дише, палахкотить вогнем іскристим.
Й ніяк дійти не може згоди стосовно того це все це сон страшнючий, чи все таки реальність люта?
Звернула голову у бік і від побаченого враз збагнула, що це не сон, це є реальність.
Як же кортить заплющить очі знову, щоби не бачить те що збоку, навкруги. Адже опрі́ч же неї розкинулась на п’яді, клаптику землі та подруга, що за короткий час, для неї стала за сестру. Яка  лежить тепер обіля неї, проткнута  вістрям металевим, яке стовбичить із нутра,що відбира її життя.
Поворушилась, підповзла,  до неї застигла в ступорі, схилившись, незнаючи як рятувать життя її, яке потроху гасне.
А вона, бідака бідолашна, все корчиться від болю в му́ках, потроху канучи, впадає у незворушну тишу.
Схопилась, увіп’явшись в неї і зайнялась диха́нням передсмертнім, воліла щось сказать.
Схилила голову над нею, прислухалась й почула “Бе…бережи.. її… й… відДАЙ…”– затихла. 
Погаснула отут, на цій, промитій кров’ю, помученій землі іще одна іскринка. іско́рка полум’я-життя; зайнялася зорею в небі, серед таких ж зірок що і вона сама.
Дивилась з жахом на її обличчя в якому убачався страх. Та страх цей був аж зовсім не за себе, мерцеві ж смерті зовсім не страшна, він був за неї, за свою 
Єдину, тепер вже сироту дитину, яка була, вже може, й не жива, як і її кровинка рідна. 
Заплющила її очиці, взяла з руки ту ляльку-подарунок, всю припорошену в крові, і кинулася повзти, а потім шкутильгати-йти до дітвори, що під завалами була ще досі; взялася за роботу.
І розкидала з іншими завали, які так само, як і вона, все сподівалися на диво, або принаймі… побачити бодай востаннє тіло сина, батька, матері, чи доньки…
(Як же неправильно оце ховать батькам дітей своїх.)
Копає все вона безпину, не дивлячись уже на те, що за спиною у повітрі чути обстріл, а угорі над головою в неї/них літає металевий птах. 
Який цинічно споглядає в них на те, зо скоїв, заподіяв стільки горя.
Та їй на нього все байдуже, як і на життя, власне, своє. 
Адже коли розмова йде про когось з рідних, а надто вже дитину, життя, яке належить лиш тобі, втрачає свою цінність, натомість, інших повстає в стократ.
І ось копає все розгрібає та відламки, безперестанно вже годину.
Не дивлячись на тих хто вже змирився і прийняв утрату свою. 
Вона ж вже краще вмре, аніж, прийме оце. Тому, вона, не покладає рук, що стерті вже до крові і розкидає уламки всі, навкруг; з надією дістатися донизу. 
І ось, спинилась моментально, з жаху. Побачивши як із цеглин й бетону, що змішалися в єдину річ, стирчить чиясь, вже знерухомлена рука.
Відкинула цеглину, другу, третю і з ляку зойкнула, здригнулася у бік. 
Перед очима повстала стара жінка, що розпростерлася спино́ю жогори, так наче щось намагалась вберегти.
“А що як там хтось є?” – помізкувала і узялась за тіло. Відсунувши убік, побачила, ледь не зомліла, не вірить тому, що узріла.