І(2)

А мати все метляє з кімнати до кімнати, у пошуках найнеобхідніших речей,
Що можуть стати у пригоді. І чує це і знає, та не віда́є як втихомирити його.
І через це її душа розходиться по швах і ділиться на шмаття. 
А серце, материнське, кволе, щемить і колить, кровоточить і 
Обливається тією кров’ю до того невитерпимого жалю, до сина,
Якийяк си́рота без дому, схилився у кутку, закривши свої вуха.
І ось ущухла та сирена і мати впоралась, зібравши речі всі, які лиш тільки мала.
І стало тихо, лиш тільки він порушував оцю німоту.
Схилилась коло нього мати тай ну утихомирювать й вгамовувать його.
“Чш-чш, мій любий, мама поруч” – сказала і обійняла, дала йому оту невинність та надію, що все буде́ надобре. 
“Давайно, я, тобі допоможу́ вдягнути і натягнути чобітки, гаразд?”
“Не хочу” – вигукнув із ходу, – “Не буду… Я не бажаю ,нікуди йти, я хочу бути вдома”. “А ми й не йдемо, ти тільки, просто, їх узуй, так, про всяк випа́док, добре?”. Спинили сльози скрапувать з очей йог, поглянув пильно він на неньку й мовив: “Добре”. По цих словах, вона, його узула пішла в кімнату та й ввімкнула, стари, та попри це робочий радіоприймач. 
На хвилях крізь шипіння, уривками почула голос-звук: “Сьогодні вранці о… Шшш… Ранку, розпочалась війна повномасштабна… Шшш… Ворого завдав ударів по ві… Шшш… Інфраструктурі… Шшш… Місцева влада закликає під час сирен звучання, пройти в найближче укриття, або ж, якщо це неможливо лишатись в домі, за рядом одних і других стін… Шшш… Шшш…”.
Почулося надалі лиш одне шипіння, натиснула на кнопку-вимикач і 
Згасла крапка та червона, а разом з нею стало тихо, рівно настільки, наскільки це можливо в час війни.
Вернулася назад до сина мати і поспитала в нього чи не вперше, отямившись від всього: “Ти, як синочку? Тобі вже легше?”… “Ой точно , мабуть тигеть голодний. Давай-но я зготую тобі дещо, нашвидкоруч, Гаразд?”
“Не хочу і не буду їсти, я не голодний” “Я розумію синку, що через стрес і ляк у тебе зщезло будь-яке бажання їсти, немає зовсім апетиту.” “Та попри це, ти все ж поїж і зрозумій якщо одного дня прийдеться нам з тобою йти далеко, довго і тривало, тобі прийдеться допомогти мені, нести наплічник свій. А щоб зробити це ти маєш бути як… Як супер герой”. “Як супер герой?” “Так точнісінько, як він. Але герой не був би сам собою, якби не їв вдосить. Тому давай домовимося так, ти зараз трішки поїси, щоб я не турбувалася за те що ти голодний і…” “…То як, домовилися, чи як?” 
“Нуу, добре, але лише заради тебе. Бо я тебе люблю, предуже дуже”. 
Всміхнулася від слів оцих його: “І я тебе предуже дуже” – сказала й цьомнула в голівку. 
Пішла, подалася на кухню готувати щось, постійно позираючи з передсторогою в вікно. А те мале, всього лиш шестилітнє чадо, злякалося чомусь цієї порожнечі у проході. Устало, підвелось на ноги і хутко-хутко подалось, помчало до матусі. Вчепилося руками в тулуб. 
“Ну що таке, моє ти сонце?” “Не йди будь-ласка, будь зі мною, я тебе прошу”
“Але я тільки лиш…” “Прошу, пообіцяй мене, що будеш поруч за́вджи ти зі мною. І не відпустиш ні защо у світі”. “Гаразд, я…Обіцяю. А зараз давайно трохи поїмо”. Поївши трохи, лягли на постіль в передпокої, яку вони взяли і розтелили разом.
Заснув із нервів зморений малий розлігшись просто в неї на колінах. 
Вона ж не спить, лиш дивиться у стелю гадаючи як бути далі їй разо́м із сином.
А за вікном навколо метушня, суцільна веремія, змішалась з гуркотом 
Від двигунів автівок, які прямують вдаль, куди? Це вже не важливо. Важливо те аби подалі звідси.
Чому ж тоді не їде і вона, разом із усіма? Невже їй байдуже за сина, за його й своє життя? Ні, це є не так, бо він для неї все її життя, її мета, заради чого вона усе ще дише.
Тоді чому вона, не їде з міста у місце де відчувається бодай якась безпека?
Сама того вона не знає, та відчуває наче щось її тут держить, не відпускає зовсім. 
Можливо це є те бажання жити в місті ріднім, в якому в тебе є бодай щось своє́, на противагу тому, де все нове й нема нічого твого. Або ж, можливо, це щось, геть зовсім інше. Та хай там як про це свідомо поки не відає й вона сама, принаймі зараз, точно.