І(1)

                                      
Ще сонце не  прокинулося добре,
А день уже горів навкіл.
І розбудив проникши світлом своїм, 
До кімнати, малого хлопчика-дитяти.
Покинув сни свої дитячі, розплющив Очі й поглянув в стелю. 
А стеля уся прямо таки сіяла 
Жаром вогняним. 
Устав, підвівшись з ліжка свого, Поглянув у вікно.
А за вікном і день не день, і ніч не ніч.
Спалахує лиш тільки феєрверком, Запалюючи небо навсібіч
І знову тухне, гасне в сіризні Край-неба, лишаючи по собі
Лиш тільки згук, що розлітається Навкруг, відлунням.
Злякавсь звучання того він, Стрепенувся і побіг в кімнату мами.
Забігши усередину вхопивсь за руку і Потягнув її щодуху, у спробі
Розбудити. Розплющила із сну вона Свої очиці, поглянула на сина
Тай запитала
“Що… що трапилося, що таке?”. А він, Біднятко, із страхом у голосі своїм кКовтнувши спину, тихо змовив: “Мамо, прокинься і поглянь, 
Що це із небозводом? Що за шуми і Спалахи вбачаються й вчуваються Іздалека́, надворі, які кида́ють мене в Ляк. А ось тепер, хутчіш, поглянь із Сторони де сходить сонце . тепер Клубами догори, здіймає чорний, Непроглядний дим”.
Устала з ліжка мати і подивилась крізь Вікно. А за вікном і справді, жах, Жахіття. На віддалі від їхньої Багатоповерхівки горить. Палає щось Велике і стрімко лізе вверх, 
Видніє клубовиння. 
Тоді почувсь глушливий свист, а потім Гуркіт, що розітнув навпі́л склепінь Небесну. І нажахав оту дитину, яка Взяла і мимовільно, інстинктивно, Притиснулося до мами, щосильніш і Залилось плачем.
А мати і сама, перебува в не меншім Щоці ніж її дитя, заклякла каменем і Дивиться вперед, без огляду на те, що Поруч неї, дитя її у сльо́зах власних Потопає і не знає, як їй спиниться, Перестать. 
Минула мить, прийшла вона до тями і Поспішила сина свого забавлять, що 
Майже впав у істерію. Не чуючи нікого Нічого, окрім плачу свого́.
“Ну-ну, не плач синочку, мама поруч”. Взяла на руки сина мати та й понесла У коридор. А він, немов налякане зайчатко, з ляку узявсь й вхопивсь
За неї, 
Повис на шиї, обхопивсь руками Міцно, як замком.
Відчувши в матері безпеку, а ще любов Й тепло, потроху плач його почав Стихати, аж доти, доки не затих Узагалі.
“Ось так, вже краще синку” – сказала Спершись до стіни та сіла,
Разом із ним на дерев’яную підлогу.
Отак почалася вона – страшна, Холодна і брудна – війна, яка в один Момент, усіх змінила і назавжди Відбиток свій лишила.
Розімкнула руки сина, що ля́гли на ній Замком. Підве́лася з підлоги, глянула На нього мить й сказала: “А зараз Синку, нужбо, зіграємо з тобою в гру, в Якій потрібно швидко-швидко, Щонайхутчіш вдягтися”.
Поглянув він на матір свою і покивав На знак звоєї згоди, не зронивши ані Слова. І подалося мати до кімнати, Збираючи хапливо речі. 
В той час, як за вікном вищали та Кричали люди, вганяючи в страхи, Щонайтемніші її саму й її Хлоп’я-дитину. Що заходилося плачем, Що тільки лиш мент тому спинився. 
Як важко чути, це й сприймати Близько, коли торкається тебе 
Це особисто...