Дитя

Високі стіни храму перегукувались між собою звуками величних кількатонних бронзових дзвонів, чиє звучання час від часу розбавлялось капелою малих дзвіночків, що цвірінькали між собою немов пташечки на фоні своїх старших братів. Минала денна служба, по якій у храмі мала запасти священна тиша, котра подекуди могла порушуватись лише тихеньким човганням ніг поодиноких прихожан та їх заледве чутних молитов.

Старенький священник проходився поміж колонами храму, час від часу зустрічаючи прихожан, що не наважувались молитись у присутності інших і відчайдушно ховались за масивними іконами святих та великомучеників, намагаючись залишитись сам-на-сам із Творцем. Старий давно звик до таких людей і, розуміючи, наскільки їм буває тяжко звернутись за допомогою, часом сам підходив до них, аби тим було легше розповісти про те, що їх непокоїть. Цінність подібного підходу старий церковник засвоїв настільки давно, що вже майже не пам’ятав, як і коли до того дійшов. Мабуть, та історія так би назавжди й загубилась в глибинах його старечої пам’яті, якби не розмова з однією з прихожанок, що раптом оживила в його пам’яті той самий день. Озирнувшись до великих дубових дверей храму, священнослужитель побачив ту саму дівчину, з якою мав сьогодні розмову.

***

Біля багатосвічника стояла молода миловида дівчина. Її обличчя видавалось вимученим, заплакані очі з болем дивились на десятки вогників перед собою. У руці тремтіла тоненька свічка, котру вона ніяк не могла примусити опуститись, аби підпалити. Раптом тремтіння пальців почало переростати у короткі конвульсивні рухи. Вологі, почервонілі очі налились крупними слізьми, які одразу ж полились потемнілими повіками, огинаючи ще донедавна рожеві щоки і пропадаючи у дрібному плетінні темної хустки. Молода жінка ридала, з усіх сил намагаючись стримати у горлі крик, що так і хотів вирватись з грудей. Цієї миті до неї підійшов священник та жестом попросив її сісти на невеличку кам’яну лаву, що стояла неподалік, у самому закутку храму. Продовжуючи тихенько ридати, дівчина послухала та присіла.

- Візьміть. – мовив він, протягуючи маленький білий носовичок з невеличким вишитим хрестиком зображенням розп’яття Христа. – Витріть сльози.

- Вибачте, будь ласка, - взявши хустинку так і не піднявши очей вимовила дівчина. – Я розумію, що це не правильно, але… - дівчину знову накрила хвиля сліз, які вона намагалась зловити шматочком білої матерії.

- Не турбуйтесь, - заспокійливо та з легкою посмішкою, мовив молодий церковник. – Церква – то, може, єдине місце у світі, де плакати аж ніяк не є недоречним.

Священник озирнувся на багатосвічник, біля якого хвилину тому стояла дівчина. На підлозі, коло нього лежала тоненька поламана свічка, яку так і не вдалось запалити.

- За кого ви хотіли помолитись, якщо не секрет? – повернув погляд до дівчини він.

- За рідних, - з усіх сил намагаючись стримувати сльози, відповіла вона і розкрила другу руку, в якій лежали три поламані свічки.

- Співчуваю. – тихо сказав церковник. – Як це сталось?

Пару секунд дівчина мовчала збираючись з думками й намагаючись перебороти сльози, що досі давили її голосові зв’язки.

- Ц… - дівчина на мить зупинилась, збираючись з думками. - Це сталось пізно вночі… - сльози поступово поступались місцем байдужості. – До нашого будинку пробрались люди. Хотіли пограбувати, поки всі сплять. Їм це майже вдалось, та вони помилились дверима і зайшли до кімнати мого молодшого брата. – на мить дівчина знову замовкла. - Його мучили нічні жахіття. Він погано спав… Тож, коли вони зайшли, він дуже злякався і закричав! – раптом апатія віднеслась і на дівчину напав приступ паніки. – На його крики прибігли батьки і побачили грабіжників! Ті запанікували, один з них вихопив пістолет і !.. – дівчина закрила обличчя руками і знову заридала. Декілька хвилин вона несамовито плакала, відчайдушно намагаючись упіймати ротом хоч трохи повітря.

Священник мовчки стояв, не знаючи чим міг би зарадити цій дівчинці, ще, по суті, дитині, котра одночасно втратила усю свою родину. Він знову глянув на долоню бідолашної, а тоді присів навпроти неї на коліна, аби бачити її очі.

- Не плач, дитя. – намагаючись вловити її погляд, сказав священник. – Ти ж хотіла поставити свічки та помолитись? – на мить запала тиша, дівчина замовкла та поглянула на нього. – Тоді помолимось разом.

- Я… я не можу, - здавленим голосом відповіла вона.

- Чому ні?

- Тієї ночі… - голос дівчини тремтів, ніби намагаючись утримати її від чогось, що вона може розповісти, якщо продовжить. – Я прибігла до к-кімнати брата разом з батьками.

На секунду церковник трохи розгубився, щось вибивалось з історії прихожанки, втім, він не подав ознак здивування і просто слухав далі.

- На моїх очах, моїх батьків і брата… - вона ледь стримувалась, аби знов не впасти в істерику. Священник обережно взяв її за руки: - Я страшенно злякалась і хотіла втекти, а-але вони мене спіймали і почали знущатись...

«Господи! Бідна дитина…» - пронеслось в голові послушника, який не міг навіть уявити, що довелось пережити цій дівчинці. На її очах було вбито усю родину, після чого її саму зґвалтували на місці злочину, поки останні подихи полишали тіла вбитих батьків і брата.