Глава 7

У мерії тим часом відбувалася досить цікава розмова. Сем, покурюючи сигару, вкрадену з портсигара покійного Адамса, безсоромно розвалився в шкіряному кріслі посередині приймальні. Решта розмістилися навколо нього, хто сидячи, хто стоячи. Пляшка з чудовим віскі передавалася з рук в руки, розпалюючи і без того азартні особистості.

– Чи варто нам чекати так довго? – прохрипів Вілсон.

– Не так вже й довго, – заперечив Сем. – Ви самі повинні розуміти, що нам не обійтися без нього. Як тільки ми зможемо зрозуміти, як позбутися монстрів і діяти самостійно, так відразу ж відправимо Шерифа Прайса в... е-е... відставку.

– Посмертно! – підхопив Ян і всі голосно зареготали.

Почавши наступну пляшку, Сем щедро передав її найближчому соратникові та продовжив:

– Але до цього часу ми повинні його слухатися. Хоча насправді слухатися ви будете мене, так як він просто гидує з вами спілкуватися. І до того ж, у нього хороша інтуїція, вже повірте мені! Якщо він хоча б на мить запідозрить недобре, половина з вас тут же ляже. А хто виживе – якщо виживе, звичайно – буде довго лікуватися.

– Семюель, братик, не варто нас лякати, – ощирився Вілсон, – Шериф така ж людина, як і всі. І кров у нього тече так само як і в інших.

– Я б із задоволенням пустив йому кров, – хижо скривився Риггз. – Я назавжди запам'ятав, як він переламав мені ребра своїми черевиками під час затримання. Я в тюремній лікарні півроку провалявся з різними психами.

– Ну а тепер, братику, ти сидиш у колі психів, – засміявся Вілсон. – А командувати тобою буде взагалі самий ненормальний в нашому місті, хоч і коп! Схоже, це твоя доля, ха-ха!

Всі, навіть сам Риггз, підтримали жарт дружним п'яним реготом, що гучно пролунав по будівлі.

– З чого веселимося? – почувся похмурий голос поліцейського.

Якби Шериф Прайс повернувся на п'ять хвилин раніше і почув те, що обговорював загін ополченців, то згодом все могло б бути інакше. Але він нічого не чув, і тому навіть не підозрював про сюрприз, який приготували для нього ополченці.

– Сем, ходім зі мною. Завтра почнемо полювання.

Товстун підскочив з крісла і слухняно пройшов за копом у кабінет. Решта сховали пляшки і навпочіпках, намагаючись, щоб не рипнула жодна половиця, підкралися до дверей. Напевно, Сем дуже здивувався б, якщо б дізнався, що йому уготована та ж доля, що і поліцейському. Він вважав себе лідером в цій компанії, але насправді ватажком тут могла бути тільки одна людина, чий авторитет непохитний. Кларк Вілсон, злочинець з майже тридцятирічним стажем користується набагато більшою повагою, ніж викидайло бару. І Вілсон вирішив, що таким людям, як Сем, аж ніяк не можна довіряти. А значить…

– Завтра з самого ранку, – пролунав з кабінету голос поліцейського, – вирушаємо ось сюди. Це прямо біля нас, тому спочатку очистимо територію біля штабу.

– Ти пропонуєш піти туди пішки в повному озброєнні?

– Не мели дурниць! Звичайно, ми поїмо туди на мікроавтобусі. А зараз відправ туди пару телепнів, нехай придивляться, що до чого.

Сам Прайс тільки що дослідив той район, не довіряючи це тому наброду, який тільки й знає, що переступати закон. Але для себе нехай вивчать, може це врятує пару нікчемних життів.

Сем вийшов віддати розпорядження Прайса, а поліцейський замкнув кабінет, ліг на диван. Він тільки зараз згадав, що сьогодні нічого не їв, але йти в кафе лінь, а готувати тут нема на чому. Поліцейський закрив очі і провалився в глибокий сон.

Вранці вся команда була в зборі. Прайсу відразу не сподобався кровожерливий блиск в очах ополченців. Звісно, чого ще очікувати від бандитів? Але щоб так...

«Коли набереться пара загонів зі звичайних людей, доведеться, мабуть, позбутися цих головорізів», – твердо вирішив поліцейський.

– Ми сьогодні побавимося, Шериф? – задерикувато прокричав Вілсон.

– Безсумнівно, – буркнув поліцейський, кивком показуючи йти за ним.

Загін з жартами й усмішками вийшов на вулицю та розмістився в мікроавтобусі. Прайс завів машину і повільно виїхав зі стоянки. Краще не лякати зайвий раз жителів міста, тепер доведеться стежити за своєю поведінкою, інакше жодна розсудлива людина не прийде в ополчення. А жителі крокують спокійно на роботу і навіть подумати не можуть, хто їде в синьому мікроавтобусі та з якою метою.

Під'їхавши до потрібної вулиці, досить багатої в порівнянні з околицями Торн-Сіті, автомобіль зупинився і випустив пасажирів. Прайс ще в дорозі пояснив Сему, як діяти. Необхідно переконатися, що в подальшому ополчення зможе впоратися без нього, і тепер Джон спостерігав за командуванням приятеля. Той гідно впорався із завданням, через кілька хвилин добровольці розосередилися по вулиці. Тут розташувалися одноповерхові будинки, розділені невеликими стежками, а це означає, що противники можуть вискочити з будь-якого будинку та в будь-який час.

Прайс йшов ззаду, тримаючи дробовик напоготові, і спостерігаючи за злагодженими діями підлеглих. Ця картина сильно не сподобалася йому, ця злагодженість, те як ополченці розуміють один одного з півслова. Їх одностайність викликає побоювання, Прайс волів би, щоб злочинці не ладили між собою. Однак вибирати не доводиться.

Незважаючи на готовність до несподіваного нападу, всі здригнулися, коли пролунав крик жаху та болю. Миттєво зазвучали постріли, спрямовані в бік волаючого. Лише через кілька секунд вдалося зрозуміти – у бідолахи ніби відкусили нижню половину тулуба, і тепер він метається від болю, а поруч стоїть і противно чавкає справжнє чудовисько, схоже на величезного пса.

– Що це за чортівня?! – прокричав з жахом Вілсон.

З морди пса стікає темна кров, потужні щелепи методично пережовують людське м'ясо, один їх вигляд викликав у всіх присутніх блювотний рефлекс. Стогін і крики людини, що страждає в корчах, теж не підняли бойовий дух. Вілсону набридла ця істерика, і він одним пострілом позбавив бідолаху від мук, а заодно – і весь загін, якому довелося це слухати.