Таємні історії

Дивні та лихі речі іноді трапляються у наш час. Навіщо привиди, мерці приходять до людей? Шукають допомоги чи не мають спокою на цій землі та бажають вбити людину, або заволодіти її тілом. Багато таємниць ховає від нас всесвіт. Іноді звичайні люди стають свідками невідомого, потойбічного та жахливого, але не всі розповідають про це. Зараз такі часи, що багато балакають про відьом, містику та дивовижні явища, та ніхто досить не може їх пояснити або не вірить у це. Не вірила в них і Яринка. Виросла вона у маленькому колоритному українському містечку біля ріки та ставочка, де росли очерети та ловили раків. Були у Яринці довгі коси та великі лагідні карі очі. Чи була вона вродлива – ні, але щось буле в неї таке, що люди приходили та жалілись на свою долю.

Багато чого вона чула та чомусь не вірила, бо не могла повірити, що в наш час живуть відьми реальні. Ну як можливо повірити в історію, де розповідається про те, що зайшла сусідка до сусідки, а потім у тієї квіти зів'яли. Це ж просто одна другу не люблять, ось й вигадають дурниці. Чи історію, що можливо причарувати чи вбити коханого за допомогою чарів, як це таке може статися їй ніяк не спадало на думку та чомусь веселило. Бо чула вона також інші розповіді жінок, коли останні гроші віддавали жінці, яка говорила наче вона відьма, але ні здоров’я, ні кохання це їм не приносило. Бо надурили їх та й все. Але ж вона була дівчиною тихою та не хотіла сваритися, то й мовчки слухала та нічого не говорила про свої думки. Та й в себе ніяких талантів до магії не помічала.

Жила вона непогано у великій квартирі з рідними, з ними не сварилася. Тихе містечко було невелике та й Яринка навчилася вітатися майже кожним, бо вони один одного знали, або часто бачились. Навіть у магазині здоровалась з продавцем, кого іноді навіть по імені не знала. Люди були люб’язні та допомагали один одному.  Але пташка не може жити на одному місті, вона і полетіла у великий Київ навчатися в Київському економічному національному університеті. Гріла її думка, що вивчиться, стане економістом чи може залишиться працювати на кафедрі та жити у  гуртожитку. Пройшов деякий час та вона сильно не з ким не потоваришувала. Були в неї дві добрі знайомі Наталя та Леся, обидві жили у Києві та заходили до неї у гості до гуртожитку. Там вони пили чай та любили побалакати про все, навіть про хлопців. Також дівчата заходили до неї у гості, коли були «вікна» у розкладі лекцій, тобто пар не було, а їхати додому, а потім вертатися знов в той самий час до занять їм було важко, а вона була їм рада. Вони разом ходили на танці, спортом займалися, навчалися, так й проходив час.

Одного разу до маленької кімнатки гуртожитку забігли Наталя та Леся чимось збентежені  та здивовані. Важко дихали та нічого не могли чітко розповісти, немов бігли так, неначе сірий вовк за ними гнався. Яринка як змогла усадила на своє ліжко, кімнатка ж була маленькою, зварила їм чай з м’ятою та усілась на дерев’яний стілець. Та й почула дивну розповідь про те що дівчата гуляли парком, а потім збирались до неї та по дорозі зустріли дивну циганку. Наталя пішла далі, бо обходить стороною їх, а Леся чомусь лишилася. Після декількох питань Яринки виявилось те, що  Леся не пам’ятає, що сказала їй циганка, але вона запам'ятала, що щось зацікавило її. А у Лесі родичі заможні були та полюбляла вона носить багато коштовностей, особливо дорогі каблучки та яскраві сережки. Сережки та каблучки були досить привабливі, золоті з дорогоцінними каміннями. Наталя то пішла далі, але недалеко, стоїть чекає на подругу, яка стоїть та розмовляє з циганкою. Та й бачить, як Леся знімає з себе усі коштовності та віддає тій жінці, Наталя швидко побігла до Лесі, хватила ту за руку та заодно забрала прикраси з рук Лесі, та потягла якомога далі від циганки. Так й врятувала дівчину. Чому віддавала з власної волі свої коштовності не знала та докладно пояснити не могла. Що таке їй сказала та жінка та  чому  так Леся здійснила, розумного нічого в голову дівчатам не приходило, то й вони вирішили, що та зачарувала своїми словами.

Це, мабуть був перший дзвіночок для Яринки, але вона вирішила, що всяке дійство буває на світі. Цікавість не давала спокійно спати та вона пішла до бібліотеки, де знайшла багато про чаклунок, циганок, про жінок та гіпноз, про давні дивні розповіді о козаках, які могли чарувати, та зникати чи появлятися тихо та таємно. Особливо їй сподобалося  про козаків- характерників, які могли не тільки створювати туман, а й лікували хворих воїнів. Розповідали, що характерники могли провести дружину воїнів через стан ворога, а ті їх навіть не помічали. Також розповідали, що  ті можуть знаходити скарби, читати думки ворога, «заговорювати» ворожу зброю, мали гіпнотичні здібності, куля ворожа їх не брала та знали особливе бойове мистецтво, неначе як шаолінських бійці, одним дотиком руки вбивали чи паралізували людину. Були й відомі карпатські мольфари, та були серед них чорні та білі чаклуни. Білі мольфари допомагали людям та любили природу. Були такі, що бачили майбутнє, лікували словами та травами, також лікували худобу у населення, але гроші не брали. Тому начитавшись цікавого Яринка вирішила не брати до серця цю історію, але на всякий випадок обходити циган, все ж може трапитись. Може й таке буває. Про козаків написали, що й добрі були відьмаки, то їй нема чого боятися. Тим паче живимо у сучасні часи, краще боятися бандитів та злодіїв, які дуже реальні. Особливо у вечорі на вулиці, бо чимось на вулицях Києва не всюди горіли ліхтарі та ввечері вертатися з прогулянок було трохи жахливо. Зітхнула Яринка, до цього їй ще треба звикнути, якщо вона хотіла залишитися жити у Києві. Знов пройшов деякий час, усе забулося та ж з нею нічого поганого не сталося. Закінчила вона навчання в Університеті та так сподобалася вчителям, що залишили її працювати на кафедрі. Жила вона в гуртожитку й начебто усе було добре, але зарплата була така маленька, що їй не хватало не нормально одягтися, ні  добре поїсти. Мати звичайно присилала їй раз на місяць пакунок їстівного, але ж вона не збиралася сидіти на шиї у родичів.