II. БУДИНКИ, ЯКІ ПАМ’ЯТАЮТЬ. 7. КІМНАТА №13.

У готелі не було тринадцятого номера, це було відомо всім: персоналу, постояльцям та навіть міському архівісту, де зберігалися старі креслення будівлі. Після дванадцятого номера на третьому поверсі йшов чотирнадцятий.

Номер 13 пропускали так само, як іноді пропускають поверх у старих будинках. Тільки тут ніхто ніколи не пояснював чому. Готель називався «Рояль».

Колись він вважався одним із найкращих у місті. Його збудували ще на початку ХХ століття, а після кількох реконструкцій будівля втратила майже весь колишній блиск. Високі стелі залишилися, старі сходи теж, але коридори давно потребували ремонту, а шпалери місцями потемніли від часу.

Проте готель продовжував працювати і саме сюди наприкінці листопада приїхав Данило. Він мав провести в місті чотири дні через роботу й не хотів переплачувати за сучасний готель у центрі. «Рояль» здавався цілком прийнятним. До того моменту, поки адміністратор не подав йому ключ.

— Третій поверх. Номер чотирнадцять.

— Дякую. — Данило взяв брелок.

Він уже збирався відійти, коли помітив, що адміністратор раптом подивився на ключ.

— Щось не так?

— Перепрошую. Ось цей. — Чоловік забрав брелок, уважно його розглянув, а потім замінив іншим.

— А попередній?

— Він не від вашого номера.

— Буває. — Данило усміхнувся.

Адміністратор нічого не відповів. Номер 14 був наприкінці коридору: праворуч знаходився 12, а ліворуч 14. Та між ними стояла глуха стіна, Данило вставив ключ у замок і відкрив двері до свого номеру. Увійшовши, він поставив валізу біля шафи, відкрив штори й поглянув на місто.