6.4

Антон сидів на дивані, а за його спиною стояв чоловік. Проте коли повернув голову, то за спиною нікого не було. Він знову подивився на телевізор, силует залишався на місці. Проте цього разу він був ближче. Задзвонив телефон в Антон підняв його.

— Хто це?

— Не дивись. — Почув власний голос.

— Де ти?

— У дзеркалі.

— Я більше не маю дзеркал.

— Маєш.

— Де?

— Ти дивишся на мене просто зараз.

Антон подивився на чорний екран телевізора, силует стояв прямо за його спиною. Тепер він уже не приховував обличчя. У відображенні був Антон, але очі були якимись порожніми.

— Що тобі потрібно?

— Твоє місце. — Відповіло відображення.

— Навіщо?

— Бо ти весь цей час займав його.

— А я чекав. — Антон почув власний голос зовсім поруч.

Він розбив телевізор, а потім усі скляні поверхні, вікна закрив шторами. Вважаючи, що тепер залишився сам. Але вранці сусідка побачила Антона у вікні. Він стояв за склом нерухомий, вона привіталася з ним, але він не відповів.

Тому жінка вирішила, що він її не помітив. Увечері вона знову побачила його. Але Антон у цей час уже третій день перебував у своїй квартирі без доступу до вікон. Він сидів у темній ванній, перед дзеркалом, якого не було. 

Перед ним стояла лише гола стіна, а він дивився на неї не зводячи очей і бачив там той самий силует: своє ж відображення. Чоловік жив своїм життям, ходив квартирою, їв, спав, виходив на вулицю та спілкувався з людьми. А Антон залишався по той бік. Через два тижні сусіди перестали помічати його дивну поведінку.