5.3

— Хто там?

— Не заходь, Максиме.

— Ви хто?

— Я жила тут.

Максим відчув, як по спині пробіг холод.

— Ви мати господаря?

Тиша, а згодом пролунала і відповідь:

— Ні.

Ручка дверей повільно опустилася з іншого боку і Максим відступив.

— Тоді хто ви?

Жіночий голос прошепотів:

— Та, яка залишилася в кімнаті.

Двері відчинилися, а за ними була незвична темрява. Вона здавалася густою, майже матеріальною. Максим посвітив телефоном, але світло не досягало кінця. Він зробив крок і побачив кімнату. У ній не було нічого страшного, саме це налякало найбільше.

В ній знаходилися: старе ліжко, шафа, стіл, крісло та килим. На стінах були пожовклі шпалери, на столі лежав календар. Максим підійшов:

"1979 рік."

Під календарем була фотографія: молодий чоловік стояв біля будинку, поруч із ним жінка. Максим упізнав господаря квартири. Тільки він був на фотографії значно молодшим. А жінка була тією, чий голос він щойно чув. На звороті фотографії було написано:

«Кімната 7-Б. Не вказувати в документах».

Максим відчув, як у нього пересохло в роті.

— Чому?

Жінка відповіла з темряви:

— Тому що її не повинно бути.

— Хто її створив?

— Вона сама.

— Що це означає?

Жінка підійшла ближче, тепер Максим нарешті побачив її. Вона виглядала старою та дуже блідою з глибоко запалими очима. Але вона не виглядала як привид. На вигляд вона була як звичайна людина, яка надто довго не бачила сонячного світла.

— Кожна квартира має межі, — сказала вона. — Стіни, двері, вікна. Людина думає, що знає, де закінчується її дім. Вона подивилася на нього.

— Але ця кімната не має меж.

— Тоді чому я її бачу? — відступив Максим.

— Бо вона вибрала тебе.