3.3

— Ні...

Олег натиснув: 

«Скасувати».

Маршрут зник, він видихнув. Проїхав кількасот метрів і побачив знайому кам'яну огорожу. Олег різко вдарив по гальмах. Перед ним знову були ворота кладовища. Він розвернувся та поїхав у протилежний бік. Через десять хвилин повернувся до них знову. 

Тоді він зрозумів, що місце не випускало його або не місце. Олег дістав телефон, зателефонував дружині. Пролунав один гудок, за ним другий, потім третій, але ніхто так і не відповів. Тоді він набрав диспетчера, і з’єднання встановилося майже одразу.

— Слухай, у мене тут дивна ситуація...

У відповідь кілька секунд було чути лише шипіння.

— Алло?

І тоді диспетчер сказав:

— Олеже, де ти?

— Біля старого кладовища.

На тому кінці запала тиша.

— Якого кладовища?

— Центрального. На околиці.

— Олеже...

Голос диспетчера став дивним, наче він боявся продовжувати.

— Що?

— У тебе зараз немає замовлення.

Олег подивився на екран, замовлення все ще було відкритим.

Пасажир: 

"Олена К."

Статус: 

"Очікує посадки."

Він відчув, як холоне спина.

— Вона вже в машині.

— Хто?

— Пасажирка.

— Олеже, послухай мене уважно.

Пауза.

— Це замовлення було створене не сьогодні.

Олег мовчав.

— Воно висить у системі вже одинадцять років.

У салоні стало так тихо, що він почув власне дихання.

— Ти що несеш?

— Я перевірив номер замовлення.

Диспетчер говорив дедалі тихіше.

— Одинадцять років тому та сама жінка сіла в таксі на околиці. Водій повіз її до кладовища.

— І що? — Олег стиснув телефон.

— Він не повернувся... — Зв'язок обірвався.

Олег довго сидів нерухомо, потім повільно подивився у дзеркало. Заднє сидіння було порожнім, він уже майже переконав себе, що все закінчилося.