3.2

— Тут?

— Так.

Олег припаркувався біля узбіччя, але жінка не виходила.

— Приїхали.

Вона мовчала.

— Пані? — повернувся до неї Олег.

Заднє сидіння було порожнім. Він не одразу зрозумів, що бачить. Просто дивився на темну оббивку, де ще секунду тому сиділа людина. Сумки не було, дверцята залишалися зачиненими. Олег різко озирнувся.

— Що за...

Він вийшов із машини, озираючись довкола. Але навколо жодної людини. Сніг лежав недоторканим. Єдині сліди вели від машини.Олег повільно опустив погляд. Сліди починалися біля зачинених воріт та йшли до автомобіля. І обривалися біля задніх дверцят.

Він не знав, що робити. Першою думкою було зателефонувати диспетчеру. Другою перевірити салон. На підлозі лежала крапля води, Олег провів по ній пальцем: холодна. Він відкрив багажник, потім передні дверцята.

Пасажирки ніде не було, але на задньому сидінні щось залишилося. Невеликий паперовий клаптик, який Олег підняв. На ньому було написано від руки:

«Не забирайте мене назад».

Олег перечитав фразу кілька разів.

— Що це за маячня?..

Він зім'яв папірець і саме тоді почув звук. Ледь помітний скрип дверної ручки і Олег завмер. Задні дверцята самі прочинилися на кілька сантиметрів.

— Ні.

Двері повільно зачинилися, Олег сів за кермо і поїхав. Цього разу він не дивився назад, а просто хотів вибратися з околиці. Навігатор, однак, раптом перестроїв маршрут.

"Поверніть ліворуч."

— Я їду правильно.

Через кілька секунд:

"Маршрут змінено."

Олег вимкнув навігатор і екран згас, а потім сам увімкнувся. На ньому з'явилася та сама адреса.

"Старе кладовище."