3.1

Навколо залишилися лише темні паркани, дерева та промерзлі поля. Навігатор показував, що до точки призначення трохи менше кілометра. Олег приглушив музику, попереду виднівся старий автобусний павільйон. Біля нього хтось стояв.

Це була жінка. На ній було довге темне пальто, а волосся спадало на плечі. У руці вона тримала невелику сумку. Олег пригальмував. Жінка підійшла до автомобіля, відчинила задні дверцята й сіла.

— Доброї ночі, — тихо сказала вона.

— Доброї.

Олег глянув у дзеркало. Їй було приблизно тридцять п'ять. Бліде обличчя, втомлений погляд. Жодних ознак сп'яніння.

— Куди їдемо?

Жінка назвала адресу, Олег завмер.

— Перепрошую?

Вона повторила:

— Старе кладовище. Центральний вхід.

Олег подивився на навігатор.

— Ви впевнені?

— Так.

— Там зараз зачинено.

Жінка нічого не відповіла. Олег натиснув на газ.

— Добре.

Перші кілька хвилин вони їхали мовчки. Дорога тягнулася між чорними деревами. Світло фар вихоплювало з темряви стовбури, дорожні знаки та поодинокі уламки старих огорож. Олег відчував її присутність позаду.

У дзеркалі заднього виду він бачив її обличчя. Жінка дивилася у вікно, за склом пропливали дерева. Через кілька хвилин вона запитала:

— Ви часто їздите сюди?

— Куди?

— На кладовище. — Олег ледь усміхнувся.

— Вперше за останні кілька років.

— А раніше?

— Бувало.

— І завжди довозили? — Він подивився на неї в дзеркало.

— Наскільки пам'ятаю — так.

Жінка знову повернула голову до вікна.

— Це добре.

Її голос прозвучав так, ніби вона говорила не про нього, а про когось іншого. Через хвилину навігатор подав сигнал.

"Ви прибули."

Олег зменшив швидкість. Попереду з'явилася стара кам'яна огорожа, а ворота кладовища були зачинені.