ІСТОТА

    Від цього будинку, з пофарбованими в яскраві кольори стінами, віяло смутком. Не розбавляли ці відчуття і подвір’я з акуратно підстриженими кущами і газоном, брукованими стежками і кованими лавками вздовж них. Територія була огороджена, висотою не більше метра, білим плотом. А по периметру росли стрункі туї.

Максим зловив себе на такій думці, коли увійшов на подвір’я. На вході висіла табличка: «Пансіонат для пристарілих». Ось тут йому доведеться працювати. Не те щоб мрія, але сам винен. Якби він не знехтував усіма шансами, які йому давала доля і забезпечені батьки, можна було б сподіватись на щось набагато краще. А так у тридцять років ось це – медбрат в пансіонаті.

Батько, після безлічі поблажок, все ж не витримав байдужості та зухвалості сина і поставив умову – рік доглядати за старими. А тоді, якщо справиться, можна буде поговорити і про престижнішу роботу. Діватись було нікуди. Більше грошей за так від предків Максим не отримував, а жити за щось потрібно було. Спочатку він злився, нервував і скандалив вважаючи, що батьки йому винні. Але з часом зрозумів – більше на його маніпуляції ніхто не купиться. У Максима забрали навіть дорогий «BMV GT». Добре хоч взамін дали старенький «DAEWWO».  Та квартиру лишили. Але за комунальні послуги уже не платили. Довелось йти на запропоновані умови.

Максим піднявся на третій поверх, постукав у двері з написом: « директор Кожушко Андрій Володимирович» і увійшов всередину. За робочим столом сидів чоловік років шістдесяти. На кінчику гострого носа сиділи прямокутні окуляри. Директор глянув поверх них і сказав:

–Максим, наскільки я розумію?

–Так.

–Ну, сідай, – вказав Андрій Володимирович на крісло навпроти.

–Готовий, до трудових буднів? – посміхнувся директор коли Максим зайняв запропоноване місце.

–Та не дуже, якщо по правді.

–Я й іншого не очікував. Твій батько – мій давній друг. Він мене попереджував і наголошував, щоб ніяких поблажок тобі не давати.

–Хто б сумнівався, – зітхнув Максим.

–Вочевидь ти йому добряче насолив. Але не про це наразі. Отже в твої обов’язки буде входити догляд за літніми людьми. Закріпимо за тобою палати з сто першої по сто п’яту.

–І, що я маю робити?

–Забирати нічні горщики, змінювати стареньким підгузки, і такі є у відведених для тебе палатах, купати їх, годувати, виводити чи вивозити на прогулянку і міняти постільну білизну. – Андрій Володимирович єхидно усміхався спостерігаючи, як перекриваються обличчя в Максима від переліку зобов’язань. – От і все.

–Ага, майже нічого.

–Знайди Людмилу Миколаївна. Вона завгосп. Нехай дасть тобі одяг і покаже де переодітись. Працюватимеш добу через дві.

–Угу, – невесело відповів Максим і попрямував до виходу.

–І май на увазі, наш пансіонат один із найкращих в Україні, тут батьки дуже забезпечених і впливових людей. Вони платять великі гроші, а ми створюємо найкращі умови. Тому халатності не допущу. Зрозуміло?

–Так, – байдуже кинув Максим.

Почались важкі будні. Максим взагалі не звик прислужуватись кому б це не було, а тут доведеться виконувати усі забаганки цих смердючих старих. Та діватись було нікуди. Пощастило, що лежачим виявився лише один дідусь, Тарас Степанович, а інші самі їли, справляли потреби і виходили на прогулянки. З ними клопотів було зовсім мало. Зате з лежачим доводилось возитись усі дванадцять робочих годин. Деколи навіть не було часу на перекур. Дід часто марив і сприймав Максима за свого брата, який загинув багато років тому.

Максим приніс старому гречаний суп, припідняв ліжко, щоб було зручно їсти і взявся годувати його.

–Петрику, – заговорив дід, – пам’ятаєш, як ми разом із тобою купались на розливі? Ото весело було. Ха! Тоді ми були ще дітьми. Пам’ятаєш, як я вчив тебе плавати? – він вдивився в Максима розгубленими очима.

–Їж, старий.

Максим зрозумів, що пояснювати старому уже немає сенсу. Він все одно не розуміє ні де він, ні який зараз рік. Єдине, що у нього залишилось – пам’ять про те хто він.

Дідусь відсьорбнув кілька ложок супу і продовжив:

–Але, як же так? – його погляд змінився, – ти ж потонув тоді. Зачекай но. Ти ж зовсім не Петрик. Правда ж?

–Ні, – сухо кинув Максим.

–Тоді хто?

–Медбрат в пансіонаті.

–Ого, – Тарас Степанович потряс головою, ніби згадуючи щось, – я й зовсім забув. Давно я приходив до тями останнього разу?

–Не знаю. Я працюю тут другий тиждень. Можу дізнатись.

–Довгенько... Ні. Дізнаватись не потрібно. Напевне прийшов мій час, хоч, як би не гірко було це визнавати. Досить триматись за це грішне життя. Маю до тебе прохання.

–Яке? – ці слова злегка спантеличили Максима.

Старий, як міг нахилився до медбрата і прошепотів:

–Поклич священника.

–Гаразд.

–А їсти я не хочу. І ще. Я б хотів побачитись з рідними.

–Добре, я передам.

–Дякую, синку. А зараз іди, я хочу побути наодинці.

Максим кивнув і покинув палату. Він пішов на третій поверх і постукав у кабінет Андрія Володимировича. Там розповів про свого підопічного і його побажання і пішов на двір. Нарешті можна було перекупити. Хоч старий ніяк не йшов з голови.

Нічна зміна для Максима почалась досить спокійно. Минулого дня Тараса Степановича навідали діти і онуки з сім’ями і старенький спокійно лежав на ліжку уважно вдивляючись у стелю. Максим зайшов до нього, щоб погодувати. Старий виглядав приреченим, людиною, якій обридло це життя. Він зрозумів, що Тарас Степанович не те, що готовий до смерті, а навіть чекає її.

–Привіт, синку, – не відриваючи погляду привітався Тарас Степанович, – як справи?

–Доброго вечора. Та ніби усе гаразд.

–От і добре.

Максим не міг звикнути до того, що дід при свому розумі, а не марить, як зазвичай.

–А у вас, як? – він зловив себе на думці, що хоче якось підтримати старого.

–Чекаю на священника.