ЩО ПОСІЄШ, ТЕ Й ПОЖНЕШ.

Роман прийшов з роботи пізніше, аніж зазвичай. Спочатку Марія подумала, що він десь добре хильнув по дорозі додому. Він був хорошим чоловіком, кохав дружину, обожнював дітей, дбав про сім’ю. Випивка ніколи не була для нього в пріоритеті. За десять років спільного життя він жодного разу не перебрав з алкоголем. Завжди мав міру і чи то день народження, чи то свято, чи то весілля, спокійно йшов додому на своїх двох, ледь схмелілий. А тут таке. Заледву на ногах тримається. А ще навіть двадцятої немає. Поголос піде по цілому селі: доктор набрався, як свиня.

Марія кинулась до чоловіка не на жарт перелякавшись. А він щойно зайшов у двері, сперся на стіну і сповз на підлогу.

–Романе, що трапилось? – запитала Марія.

Чоловік у відповідь пробурмотів щось незрозуміле і, опустивши голову на груди, задрімав.

На ганок вибігли діти. Дворічний Петрик і восьмирічна Дарійка.

–Що з татом? – налякано запитала дівчинка.

–Не переживай, сонечко, татко отруївся. Завтра усе буде гаразд. Ідіть всередину.

Дарійка взяла братика за руку і відвела геть. Марія так-сяк підсіла чоловіку під руку і, не аби якими зусиллями, підняла Романа на ноги. Він трохи очуняв і намагався переставляти ногами.

–Вибач, кохана, – сонно сказав Роман, – я не... я не знаю... як...

Жінка опустила чоловіка на ліжко і він вмить заснув.

Зранку Роман ледь відірвав голову від подушки. Марія ходила мовчки і навіть, здавалось, боялась глянути на чоловіка. Її очі почервоніли і опухли від сліз. Це вперше за усе спільне життя вона плакала через нього.

–Марійко, - Роман намагався вловити погляд дружини, але все було марним. – Що трапилось?

У відповідь насуплене мовчання.

Він кілька разів намагався заговорити з нею: перед та під час сніданку, після трапези і до того, як пішов на роботу. Марія не випустила ані пари з уст. Він надіявся, що ближче до вечора усе зміниться.

День минав у домашніх турботах. Марія слідкувала за дітьми. І, якщо Дарійка уже була достатньо самостійною, то за Петриком потрібно було наглядати постійно. Бо ця дитина встигала усюди і одразу. Благо, що дочка – справжня помічниця. А крім цього, потрібно було стежити за домашніми тваринами та ще й город обробляти, що знаходився одразу за хлівом.

Усі ці клопоти відволікли Марію від важких думок про вчорашній неприємний інцидент з чоловіком і перед приходом Романа вона була готова поговорити з ним. Вияснити, що стало причиною такої його поведінки. Чому він так вчинив?

Вона чекала чоловіка, обдумуючи з чого ж почати розмову. Все ж це вперше, коли він хильнув зайвого. Інші он, мало не день-у-день захмелілі ходять, не думаючи ні про сім’ю, ні про роботу, ні про домашні справи. А тут - гріх скаржитись.

Минула сімнадцята година, за нею вісімнадцята, а Романа все не було й не було. Знову важкі думки обсіли Марію, знову страх заполонив її серце і душу, а відчуття тривоги з кожною хвилиною, з кожною секундою лише збільшувалось, зростало у геометричній прогресії. І не марно. Серце відчувало, що щось не гаразд.

Роман знову прийшов близько двадцять першої. Ним хитало так, що він лише з третього разу втрапив у хвіртку. Перед дверима його вирвало. Він не вечеряв, а обтираючи стіни, одітий і взутий завалився спати.

А Марія, обнявши двійко діточок, гірко плакала. За, що їм таке? Чому він так з ними? Адже Роман любить діток більше усього на світі. Адже кохає дружину. Чи ні? Може уже ні? Може у нього з’явилась коханка? Боже, тільки не це. Марія голосила від горя. І не дарма. День за днем Роман приходив додому все пізніше і пізніше. Кожного разу його заледве несли ноги і він не роздягаючись засинав. Часто на ганку, або й на порозі. А вранці прокидався розгублений із страшними головними болями. Марія знайшла у собі сили і намагався поговорити з чоловіком, але усе було марним. Роман дивився на дружину порожніми байдужими очима.

Спас – велике християнське свято. Усім селом люд пішов освячувати фрукти. Цього року Марія прийшла лише з дітьми. Романа не було. В таке свято, яке ще й до усього випало в неділю він знову кудись поплівся. Знову набереться.

Люди замість того, щоб молитись, кидали короткі погляди на Марію, перешіптувались, переговорювались. Хтось із співчуттям дивився на неї, хтось із насмішкою, хтось з беземоційною черствістю, хтось із призирством, мовляв так тобі і треба.

Освячення закінчилось. Марію гнітила важкість усіх цих поглядів, вона відчула, як сльози забриніли на її очах. Взяла на руки Петрика, вільною підхопила кошик з фруктами і швидко подалася з церковного подвір’я. Дарійка пішла слідом.

–Куди поспішаєш, дитино? – Марія відчула, що хтось зловив її за руку. – Я ледь поспіла за тобою, – це була бабця Параска. Старенька, згорблена, з вузлуватими тонкими пальцями і побитим борознами беззубим обличчям.

–Додому.

–А він є?

Марія наступила брови в недорозумінні.

–Проведи но, дитино, мене. Зовсім немічна стала, ще й палицю не взяла, щоб обпиратись.

–Добре, – ніяково відповіла Марія.

–Понесеш мій кошик? – бабця скуйовдила волосся Дарійці.