***4

* * *

Несподівано двері в одній із кімнат на другому поверсі відчинилися.

Ігруня і Містер Рись від неочікуваності підскочили. Спочатку ніхто із присутніх не розумів, що відбувається, допоки у кімнату не вбігла мишка, а за нею слідом увійшли Арсен та Даринка.

— Ми все знаємо, — промовив першим Арсен. — Мишеня нам усе розповіло.

— Так, ми знаємо, що тебе звуть Ігруня і ти домовий цього замку. Знаємо, що тобі потрібно з кимось гратися, щоб ти не втратив своєї барви та не став злим.

— Так, я все чула, бо хотіла дізнатися, як визволити Містера Рись, а дізналася, що це Ігруні потрібна наша допомога, а не котові, — мишка виправдовується.

— Ми зможемо тобі зарадити хоч чимось. Принаймні спробуємо, — Даринка теж доповнила діалог.

— Ви мені допоможете... Як? Ви все знаєте? Ви не боїтеся мене? Ви зі мною пограєте? Я ж тільки хотів, з кимось погратися, а ви мене боїтеся, — пухнастий дух заплакав. Світло його хутра починає згасати.

— Ні-ні, не потрібно. Не плач. Ми допоможемо. Ось тримай. Це тобі подарунок від нас, — дівчинка заспокоює Ігруню. Протягує іграшкове ведмежатко, коричневого кольору із виразними великими очима та чорненьким носиком.

— Даринко, це ж твій улюблений ведмедик! Ти його віддасиш? — Арсен схвильовано запитує сестру.

— Я дуже люблю свого Тедесика, але якщо це допоможе Ігруні повернути собі барви, то я подарую йому свого друга. Я уже доросла, а він такий нещасний. Нехай у нього буде за друга мій Тедесик, — дівчинка пояснює свій вчинок.

Мишеня, Містер Рись ошелешені такою дією дитини.

— Ти справді мені подаруєш свого друга? Тобі не шкода? — істота не знає чи брати іграшку, чи ні.

— Це тобі. Тедесик мені дуже допомагає, особливо коли мені страшно, я тоді обіймаю його і нічого не боюся. А тобі він допоможе не бути самотнім, — дівчинка віддала ведмедика.

Ігруня своїми малими лапками міцно притулив іграшку до себе і його хутро вмить засяяло різними барвами та яскравим світлом. Радіє, що зміг віднайти друзів.

— Тепер тобі не потрібно блукати замком у темряві та шукати з ким би тоді погратися, тепер у тебе є справжній друг. І ти сам випромінюєш таке світло, що кожен закуток цієї будівлі наповнюється умиротворенням.

— Я обіцяю, що берегтиму нового друга, — притискає до себе Тедесика. — Уже ранок наближається і мені потрібно показати свої барви Міранді.

— Але ми хотіли з тобою ще пограти, хоч дуже втомлені, — Містер Рись втрутився у розмову.

— Я скоро маю йти, а ви залишитеся тут ще на одну добу.

— Як залишимося ще тут? — Містер Рись підскочив від почутого, — Гроза завершиться і ми підемо звідси.

— Ні, дощ завершиться тільки тоді, коли я захочу. Я теж вам допоможу, — заспокоює Ігруня. — Тут така справа... Ви у не звичному замку, тому вихід із нього знаю тільки я.

— Ти допоможи їм, будь ласка, бо діти стомилися. А я залишуся тут з тобою, мені так тут подобається і тепер у мене є ти. Ти мій новий друг, — мишеня просить за всіх.

— Добре-добре. Ви врятували мене, а я врятую вас, — дух погоджується.

— Вам усім, хто хоче піти звідси потрібно зануритися у фонтан, який розташований у дворі, так ви перетнете межу між світом замку, та світом вашої реальності, — пояснює істота. — Ой, пробачте. Уже майже ранок. Мене Міранда кличе, тому мушу йти. Я берегтиму свого нового друга. Дякую, — змахнув крильцями та розчинився у повітрі, так, ніби ніколи його тут і не було, тільки «Дякую-ю-ю!» ще залишилося лунати відлунням у повітрі.

Й справді крізь великі вікна розпочинає пробиватися сонячне проміння. Це ранок стукає у віконце, гроза поволі зникає.

— Мабуть, Ігруня дуже щасливий, що віднайшов нових друзів, от і дощ закінчується, адже він відпускає нас, — роздумує в голос Містер Рись.

— Так, ми дуже втомилися, тому потрібно йти до фонтана та повертатися додому, — Арсен хоче якнайшвидше покинути це місце.

Усі присутні погодилися із думкою дитини, вирішили вийти із будівлі та попрямувати до фонтана, позаяк кожен із них втрапив у цю будівлю саме впавши у нього. Навіть мишеня так сюди потрапило, але тепер воно знає, що зможе вільно мандрувати між історією та реальністю. Бо все наше життя ілюзія, яку ми створюємо самостійно. Так, як історію творить кожен з нас, бо вона не написана, допоки ми її не створимо.