***3

* * *

— Що ти робиш? Куди ти мене тягнеш? Я не хочу! Відпусти! Та я тебе... — галасує кіт на всю околицю.

Істота зупинилася та відпустила Містера Рись тільки тоді, коли прилетіли у невеличку кімнатку, зачинила за собою двері.

Кіт стрибнув на лапи, розправив свій шарф та насунув окуляри на ніс: — І що ти собі дозволяєш? Та ти знаєш кого вирішила з'їсти? Та я ж... Ти просто чудовисько! — намірився оборонятися.

— Я, я, я. Не буду нікого їсти, — якось збентежено опустилося на лапи та похнюпило носа. — Я чудовисько.

— Що? Ти не будеш мене їсти? — уже й кіт насторожився ще більше.

— Я чудовисько, — спохмурніло ще більше. Почулося схлипування. — Я ж тільки хотів погратися. Я нікого не їм, — тишу кімнати пронизує плач тваринки.

Містер Рись уже не може второпати, що відбувається. Де поділося химерне створіння і що ж він такого сказав.

— Тихше-тихше, чому ти плачеш? — уже змінив бажання захисту на розмовний налаштунок.

— Я просто... просто... хотів із кимось погратися, а всі мене бояться і ховаються. Ти мене назвав чудовиськом, а я ж просто Ігруня. Мене так діти колись називали.

— Тебе звати Ігруня, я правильно зрозумів? — кіт уже вмостився напроти істоти.

— Так, колись у цьому замку панував сміх і радість дітей. А потім тут жили сльози й відчай, а зараз тут мешкає забуття і самотність. Я втомився бути тут сам, от і покликав хоч когось, щоб погратися. Але я зникаю вдень, а з'являюся тільки вночі, — розповідає справжню причину блукання по замку.

— Це як? Що ти робиш у день? Як це ти зникаєш? Чому ти не покинеш цю будівлю та не підеш шукати друзів у іншому місці? — у Містера Рись виникає багато питань.

— Я не істота й не тварина. Я дух цього замку, домовий, тому й не можу його залишити. Раніше я був веселий та щасливий. Я мав вигляд різнобарвної тварини та дуже полюбляв грати із дітьми, і нікуди не зникав ні вдень, ані в ночі. Діти раділи, що мали такого друга як я. А я радів, що вони мої друзі. Але часи змінюються: діти виростають, будівлі старіють, духи втрачають свою різнобарвність та іноді від самотності стають злими. Та й замку цього уже не існує, ви ж бачили, що в книзі написано, — похмуро розповідає правду.

— Це як? Ми ж тут, — кіт уже нічого не розуміє. Перебирає у лапках свій фарш.

— Ви усі тут і навіть мишка, бо я дуже сильно цього захотів. Ти знаєш, якщо дуже-дуже сильно чогось захочеш, то воно обов’язково збудеться, або ти це досягнеш самостійно. Крок за кроком, крок за кроком, бо навіть маленькі кроки мають велике значення. От і я дуже захотів, щоб була гроза і хоч хтось завітав у замок Міранди та погрався зі мною. Але ви всі боїтеся, — засумував ще дужче. — Замку уже не існує, бо люди сказали, що він небезпечний та зруйнували його, але допоки є спогад та історія про нього, то він буде існувати.

— Добре-добре. Не потрібно плакати. Що я можу для тебе зробити? — кіт уже не чекає небезпеки, а заходився заспокоювати чудового духа.

— Пограти зі мною. Щоб я став знов різнобарвним, бо якщо я не гратиму з кимось, то Міранда (це теж дух цього замку, але вона доросла господиня і є мені як мама, це я вдень повертаюся у її світ цього замку та допомагаю тримати будівлю під охороною), казала, що я можу назавжди втратити свої барви, тоді стану сірим та злим. Але я не знайшов собі друзів за довгий час перебування тут вночі, тому й барви мої уже потьмяніли, а перед ранком я взагалі повертаюся в інший світ.

— Тоді вважай, що в тебе уже є новий друг. Я буду твоїм другом, — Містер Рись поправив свій капелюх та подав лапу для дружби.

Ігруня неабияк зрадів і його хутро почало випромінювати світло та так, що у кімнаті стало світло, немов увімкнули лампочку. Дух запропонував котові пограти у шахи, після згоди нового друга миттю злетів на стару шафу часів ренесансу та дістав невідомо звідки скриньку із грою. Розклали партію.

Мишеня це чуло і бачило, тому вирішило, що уже час розповісти усе дітям, та подумати, як вони зможуть допомогти Ігруні