2 розділ.

2 розділ

Ось він уже намагається відчинити важкі дерев'яні двері, тільки як не старається це зробити, але нічого не виходить. Поки боровся із входом у будівлю ще декілька сотень дощових краплинок приземлилися йому на носа і не тільки туди.

Коли врешті знесилено уже був готовий піти геть, як зі злості смикнув, а потім різко пустив кільце на дверях, то пролунав ніби стук у них. Але нічого не змінилося, тоді кіт сперся на двері, перечікуючи ще один удар блискавиці й гучного гуркоту грому. Несподівано двері розчахнулися і кіт звалився прямісінько у простору залу захаращену пилом і різними невідомими речами, принаймні так здається у просторах нічної атмосфери.

– Оце так пригода, – обтрушуючи капелюх, який злетів із його голови від падіння, промурижив Містер Рись. Надягає його на свої котячі вуха.

Тихе шарудіння котячої присутності несміливо турбує тишу занедбаної будівлі. Місячне світло з вікна падає на вхідні двері, утворюючи тінь від присутності неочікуваного гостя.

— Ух, ти! Куди ж це я втрапив? — Містер Рись уже розглядає будівлю із середини. Простора велика зала оздоблена у стилі бароко. На стіні цокотить великий, але працюючий годинник, який вистукує для кожного свій час. Ще декілька меблів непримітно розставлені по кутках та поверх них нагромаджені інші речі меншого розміру.

В одному із кутів зашелестів шматочок паперу і хтось шмигнув з одного кута в інший. Але кіт не такий собі простак, а справжнісінький мисливець. Він вмить шмигнув у бік звуку, щось перетнув біжучи, але уже за декілька секунд повернувся на попереднє місце із маленькою тваринкою у роті.

— Пі-пі-пі! — почулося з рота кота.

— Та не кричи ти так. Я тебе їсти не планую, поки що! — випустив тваринку із рота, але хвіст притиснув лапою, щоб не втекла.

— Я, я, я... боюся... Що ти від мене хочеш? Я звичайнісінька сіра польова миша, — виправдовується боязко.

— Та бачу я, що ти миша. Діло до тебе є, мур-мяв, — Містер Рись муркотливо однією лапою поправляє свої запотілі окуляри та ласо підмуркує. — Чому ж ти польова миша мешкаєш у замку, а не у нірці в полі?

— І що справді ти мене не з'їси? Коти ж усі мишей їдять, — недовірливо перепитує. — Мені не хочеться рити собі нірку і облаштовувати її, а тут тепло і затишно, от я й посилилася у цьому приміщенні, на свою біду. Яке діло до мене?

— Та оце хотів запитати, куди це я втрапив? — поправляє свій різнобарвний шарф.

— Відпусти, тоді розкажу, — сіренька проситься.

— А ти не втечеш? Я не буду тебе їсти, обіцяю, — попустив лапу.

— Ну якщо так, то не втечу. Ох, багато я вже тут чого надивилася. Он, зараз діти у сусідній кімнаті принишкли, бо вже вечір, то воно скоро буде гуляти по замку, — притишено розповідає мишеня.

— Хто воно? — уже не дуже подобається початок цієї історії.

— Це чудовисько, — показує котові, щоб той наставив вухо. Притишено промовляє: — Тут такі дива відбуваються, що аж мурашки по шкірі. Колись тут жила велика родина, її культурні багатства переходили із роду в рід. Потім був дитячий табір, тут вирувало життя та сміх дітей. Далі розпочалася війна і тут був госпіталь. І уже, як наслідок, будівля почала занепадати й дійшла до такого стану. Тут ходить дивна істота і просить усіх з нею погратися.

Мишеня не встигло договорити, як із другого поверху почулися звуки:

— Один, два, три. Я іду шукати вас! — тоненький дитячий голос відлунням чується.

Містер Рись від переляку і неочікуваності вистовбучив хвіст та шерсть його стала дибки. Мишка шмигнула в нірку.

Голос лунає все ближче: — Всі сховалися як слід?

Мишеня пікнуло до кота та вказало, що можна заховатися у шафу серванта, дверка якого напіввідчинена. Містер прожогом влетів у неї та принишк. Мишка теж туди вскочила: — Воно ніколи не шукає у шафках, просто блукає по замку, але ти тільки у кут кімнати не ховайся, бо тоді точно знайде.

А звук все ближче: — Хто ж бо не сховався, той зі мною грався.

Містер Рись бачить, що в простору залу увійшла постать, яка своєю величиною не відрізняється від семирічної дитини, а от вигляд має пухнастої тваринки. Шкода, що неможливо розгледіти її через темряву. Постать не то ходить, не то літає.

«Мабуть, це дух!» — впіймав себе на думці кіт, і від цього йому стало ще моторошніше.

Уже через хвилини дві розглядання та викрикування своєї пісеньки, яка відлунням лунає скрізь, воно залишило кімнату: — Один, два, три. Я іду шукати вас! Всі сховалися як слід? Хто ж бо не сховався, той зі мною грався! — істота не то пішла, не то полетіла у невідомому напрямку.

— Усе. На пару годин зникла, а там знов потрібно буде ховатися, — миша прошепотіла ледь чутно. — Нам до дітей потрібно.

— А що за діти тут ховаються? — не розуміє, чому вони у цьому замку.

— Ці, так як і ти, заблукали у лісі от і зайшли сюди вчора ввечері. Тепер голодні й перелякані сидять у сусідній кімнаті, я їм теж усе розповіла, як і тобі. Бо той хто проінформований, той знає, що і як робити.

— Ну якщо таке діло, то показуй шлях, де вони заховалися, — рись уже виліз зі своєї схованки та поправляє свій барвистий шарф, який у місячному світінні не є дуже яскравим.