Розділ 5. Мотузка

Джесс стояв на краю берега, відчуваючи, як холодне повітря обпікає легені з кожним різким вдихом. Серце гупало десь у горлі, руки, хоч і в кишенях куртки, тремтіли — чи то від холоду, чи то від того дивного, майже забутого відчуття, яке охоплювало його щоразу перед стрибком: суміш страху й захвату, які завжди йшли рука об руку, коли справа стосувалася Террабітії.

Він дивився на воду. Струмок здавався ширшим, ніж пам'ятав, — можливо, тому що останні дощі підняли рівень води, а можливо, тому що два місяці, впродовж яких він не наближався до цього місця, зробили відстань між берегами більшою в його уяві, ніж вона була насправді.

"Це просто струмок", — сказав він собі. — "Ти перестрибував його сотні разів".

Але то було раніше. До того, як мотузка обірвалась. До того, як усе розкололося на "до" і "після", і кожна дія, кожен рух, який належав тому "до", тепер здавався небезпечним, ніби ліс сам міг покарати його за спробу повернути те, що вже не повернути.

Він зробив крок назад, потім ще один, готуючись до розбігу — так, як робив це десятки разів раніше, коли вони з Леслі змагалися, хто краще розженеться, хто далі стрибне. Пам'ять тіла була сильнішою за страх: ноги самі знали, скільки кроків треба, під яким кутом відштовхнутися від великого плаского каменя, як приземлитися на іншому березі, зігнувши коліна, щоб погасити удар.

"Один. Два. Три".

Він побіг.

Земля під ногами була твердою, промерзлою, і кожен крок відлунював у ній глухим звуком. Камінь наблизився швидко — він завжди був там, вірний орієнтир, — і Джесс відштовхнувся від нього з усієї сили, відчуваючи, як тіло на мить відривається від землі, зависає в повітрі над темною бурхливою водою.

Ця мить завжди здавалася йому вічністю — та частка секунди, коли ти вже не на березі, але ще не на іншому боці, коли існує тільки політ, тільки повітря під тобою і невідомість попереду.

Він приземлився на іншому березі, трохи невправно, послизнувшись на вологому листі, але втримав рівновагу, вхопившись рукою за найближче деревце.

Серце калатало так, що аж дзвеніло у вухах.

Він зробив це. Він перестрибнув.

Джесс стояв, важко дихаючи, і дивився назад, на протилежний берег, звідки щойно прийшов. Усе виглядало так само, як завжди — і водночас геть інакше, бо він знову стояв тут, по цей бік струмка, уперше за два місяці.

— Я перестрибнув, — сказав він тихо, майже пошепки, звертаючись невідомо до кого. До лісу. До себе самого. До неї.

Ліс мовчав у відповідь — тільки шумів струмок позаду, тільки вітер зрідка ворушив голі гілки над головою. Але Джессу здалося — може, тільки здалося, — що тиша навколо стала іншою, глибшою, ніби ліс справді слухав.

---

Стежка від берега до будиночка на дереві заросла ще більше, ніж та, якою він ішов через ліс раніше. Кущі ожини, які влітку були зеленими й густими, тепер стояли голими, колючими скелетами, і Джессу довелося обходити їх, продираючись крізь підлісок, чіпляючись курткою за гілки.

Він ішов повільно, з кожним кроком відчуваючи, як наростає хвилювання — не страх уже, а щось інше, важче для визначення. Ніби він наближався до чогось важливого, чогось, що могло змінити все, і водночас боявся, що нічого не станеться, що це виявиться просто лісом, просто деревами, просто порожнім місцем без жодної магії.

Будиночок з'явився раптово, як завжди — між деревами, трохи покошений, дошки потемніли від дощів і морозів, дах прогнувся ще більше, ніж Джесс пам'ятав. Він не був спроєктований, щоб пережити зиму без догляду — Джесс і Леслі будували його поспіхом, із того, що знайшли: старі дошки, шматки фанери, іржаві цвяхи, які позичили (чи, точніше, взяли без дозволу) з батькового сараю.

Джесс зупинився перед ним, дивлячись угору, на драбину з дощок, прибитих до стовбура дерева, що вела до входу.

Драбина здавалася хиткою. Одна з дощок відпала зовсім, лежала внизу, вкрита памороззю.

Він поклав руку на найнижчу дощину, перевіряючи її міцність, а тоді, повільно, почав підійматися.

Дерево скрипіло під його вагою — той самий звук, який він пам'ятав, той самий, що завжди супроводжував підйом до їхнього замку, — і з кожним щаблем драбини серце калатало сильніше, ніж навіть під час стрибка через струмок.

Коли він нарешті заліз усередину, у будиночку було темно й холодно, повітря пахло сирим деревом і чимось прілим — залишками осіннього листя, яке намело крізь щілини в стінах. Промені бідного зимового сонця пробивалися крізь дірки в даху, розсипаючи по підлозі плями світла.

Все було так, як вони залишили. Стара ковдра в кутку, вицвіла й вогка. Кілька малюнків, приколотих до стіни, — деякі впали, лежали на підлозі, вкриті пилом. Іграшковий меч, який Джесс зробив із гілки, лежав там же, де він його полишив.

Джесс сів на підлогу, посеред цього маленького зруйнованого королівства, і раптом відчув, як усе тіло охоплює тремтіння, яке не мало нічого спільного з холодом.

— Леслі, — сказав він тихо. Уперше за два місяці вимовив її ім'я вголос, не в думках, не пошепки під час нічних сліз у подушку, а вголос, у цьому місці, яке належало їм обом.

Ім'я повисло в повітрі, і на мить Джессу здалося, що зараз станеться щось — двері рипнуть, почується сміх, з'явиться знайома постать із коротким рудуватим волоссям і в старих кросівках.

Нічого не сталося.

Він засміявся — гірко, крізь сльози, які раптом навернулися на очі без попередження. — Звісно, нічого не сталося. Що ти собі думав, Аароне?

Він витер очі рукавом куртки, сердито, ніби сльози були зрадою, слабкістю, яку не міг собі дозволити.

Але тоді, крізь сльози, крізь злість на самого себе, крізь усе це — раптом прийшла інша думка. Тиха, майже непомітна спочатку, як шепіт.

"А що, як спробувати так, як казала Мей Белль? Не тут сидіти й чекати, а спробувати... уявити?"

Джесс завмер.

Це здавалося божевільним. Це здавалося зрадою пам'яті про Леслі — грати в гру, вдавати, ніби вона тут, коли насправді її немає й ніколи більше не буде.