Розділ 4. Стежка до лісу

Неділя видалась холодною, але сухою — того рідкісного зимового типу днів, коли повітря настільки чисте й різке, що аж болить у грудях від кожного вдиху, а сонце, хоч і бліде, все-таки пробивається крізь товщу хмар, розсипаючи на промерзлу землю плями світла, які не гріють, але хоча б обіцяють, що десь там, за зимою, ще існує весна.

Джесс прокинувся рано, задовго до будильника. Лежав у темряві, слухаючи, як десь у стінах будинку потріскує опалення, і думав про вчорашнє рішення так, ніби вночі воно могло розчинитися, як розчиняються всі рішення, прийняті у хвилину слабкості чи натхнення. Але воно не розчинилося. Навпаки — уранці воно здавалося ще твердішим, ніж напередодні, наче за ніч у ньому наросло ще одне кільце впевненості, як у дереві.

Він одягнувся тепліше, ніж зазвичай — старий светр під курткою, шапка, яку мама в'язала йому ще два роки тому і яка вже трохи муляла на потилиці, бо він виріс. У кишеню поклав камінчик, хоча той і так там лежав уже тижнями, просто цього ранку йому важливо було переконатися, що камінчик на місці, ніби це був якийсь талісман, без якого подорож не могла відбутися.

За сніданком він сказав батькам, що піде погуляти.

— Куди саме? — спитала мама, не відриваючись від сковорідки, на якій смажилися яйця для молодших дівчаток.

— Просто погуляю. По околиці.

Це було не зовсім брехнею. Просто не зовсім правдою теж.

Тато глянув на нього з-за газети — коротко, оцінювально, тим поглядом, яким дивився останнім часом, ніби намагався прочитати щось у синовому обличчі, чого сам Джесс не міг би пояснити словами, навіть якби захотів.

— Повернися до обіду, — тільки й сказав тато, і Джесс кивнув, вдячний, що більше запитань не буде.

Мей Белль за столом мовчала, але Джесс відчував на собі її погляд — уважний, майже змовницький, наче вона знала точно, куди він збирається, хоча він і словом не обмовився про вчорашню розмову. Коли він підвівся з-за столу, вона теж підвелася, ніби збиралася піти за ним, але він похитав головою — ледь помітно, лише для неї, — і вона, на превеликий подив, сіла назад, тільки кивнула у відповідь, наче погоджуючись почекати.

---

Стежка до лісу починалася одразу за їхнім двором, там, де закінчувався скошений газон і починалося поле, поросле пожухлою жовтою травою, притиснутою морозами до землі. Джесс ішов повільно, не поспішаючи, хоча ноги, здавалося, пам'ятали цей шлях краще за нього самого — пам'ятали кожен вигин стежки, кожен камінь, який треба було обійти, кожне дерево, яке правило за орієнтир.

Поле тяглося вниз пологим схилом, і десь на середині шляху Джесс зупинився, озирнувся на будинок, що вже здавався маленьким і далеким, а тоді знову подивився вперед — туди, де починалася смуга лісу, темна навіть узимку, коли листя облетіло і крони стояли голі й прозорі проти сірого неба.

Він не був тут два місяці. Але тіло пам'ятало все — м'язову пам'ять кожного кроку, кожного повороту, наче ноги самі знали дорогу, і йому залишалося тільки не заважати їм.

Коли він увійшов під крони перших дерев, звуки поля — вітер у сухій траві, далекий гавкіт чийогось собаки — стихли, змінившись іншою тишею, густішою, глибшою. Лісова тиша завжди була живою тишею — Джесс це пам'ятав, — тишею, сповненою дрібних звуків: рипіння гілок під вагою вітру, шурхотіння якоїсь дрібної звірини в підліску, далекого крику яструба десь у вишині.

Стежка, якою вони з Леслі бігали щодня минулої весни й літа, тепер ледь угадувалася — заросла, притрушена опалим листям і першим тонким снігом, який випав уночі й лежав нерівними плямами між деревами. Але вона все ще була там, ця стежка, наче чекала, коли хтось знову пройде нею й нагадає землі, яким шляхом ходити.

Джесс ішов, і з кожним кроком у грудях наростало дивне відчуття — суміш страху й чогось схожого на полегшення, наче він довго тримав дихання і нарешті дозволив собі видихнути.

Він пам'ятав кожне дерево. Ось той дуб із роздвоєним стовбуром, під яким вони з Леслі якось ховалися від зливи, регочучи так, що аж боліли животи, промоклі до нитки, але щасливі. Ось той пеньок, порослий мохом, на якому вона сиділа, читаючи йому вголос уривки з "Хронік Нарнії", своїм особливим голосом, яким вона завжди озвучувала персонажів — то грізним, то писклявим, залежно від того, хто говорив.

Кожен крок був наче маленька рана, що відкривалася заново. Але Джесс, до власного подиву, не зупинявся. Йшов далі, повз усі ці місця пам'яті, наче йому потрібно було пройти крізь них усі, щоб дістатися до головного.

---

Струмок з'явився раптово, як завжди — ліс розступався, і ось вона, вода, що бурхливо неслася між камінням, темна й швидка навіть узимку, коли, здавалося б, усе навколо мало завмерти від холоду. Струмок ніколи не замерзав повністю — течія була надто швидкою, надто наполегливою, — і лише краї, де вода застоювалася біля берегів, вкривала тонка крихка кірка льоду.

Джесс зупинився на березі, там, де колись висіла мотузка.

Мотузки більше не було. Він знав це — знав, що вона обірвалася в той день, знав, що ніхто відтоді її не міняв, — але все одно погляд машинально шукав те місце на гілляці старого дерева, де вона мала б висіти, і не знаходив нічого, крім порожнього простору між кроною й водою.

Він стояв там довго. Хвилини спливали, а він не рухався, тільки дивився на воду, що бігла повз нього так само байдуже, як і два місяці тому, як і рік тому, як бігтиме ще довго після того, як усі, хто пам'ятає цей день, підуть зі світу.

"Вода не пам'ятає нічого", — подумав він раптом, майже сердито. — "Тільки я пам'ятаю. Тільки ліс".

Він сів на великий пласкій камінь неподалік берега — той самий, на якому вони з Леслі часто сиділи, звісивши ноги над водою, — і дістав із кишені камінчик. Крутив його в пальцях, дивлячись на протилежний берег, туди, де за деревами ховалася стежка до будиночка на дереві.

— Я тут, — сказав він раптом уголос, і власний голос здався йому чужим, надто гучним у лісовій тиші.

Ніхто не відповів, звісно. Тільки вода шуміла, тільки вітер зрідка ворушив голі гілки над головою.