Розділ 3. Малюнок у шухляді

У суботу вранці мама попросила Джесса прибрати у своїй кімнаті — "нарешті", як вона сказала, дивлячись на купу одягу, що росла на стільці вже котрий тиждень. Джесс огризнувся щось у відповідь, але сперечатися не став: сперечатися взагалі не хотілося, як і робити щось інше.

Він почав з найпростішого — розвісив одяг, зібрав розкидані комікси під ліжком. А тоді дійшла черга до нижньої шухляди столу, тієї, яку він не відкривав давно. Занадто давно.

Шухляда застрягла, як завжди, і йому довелося смикнути двічі, перш ніж вона піддалася зі скрипом. Всередині лежала мішанина: старі олівці, зламана лінійка, кілька монет, квиток на ярмарок кількамісячної давності.

І під усім цим — аркуш паперу, складений вчетверо.

Джесс упізнав його одразу, ще до того, як розгорнув, — упізнав за самим виглядом, за пожовклим краєчком, за тим, як складка проходила саме так, як він сам колись її зробив, поспіхом ховаючи малюнок від чужих очей.

Руки трохи тремтіли, коли він розгортав аркуш.

Це був малюнок Террабітії. Не той, що вони робили разом на уроці — цей Леслі намалювала сама, якось у жовтні, коли залишилася в нього вдома на цілу годину, чекаючи, поки її батьки повернуться з якоїсь зустрічі в місті. Вона сиділа за його столом, висунувши кінчик язика від зосередження — звичка, з якої Джесс завжди трохи над нею кепкував, — і малювала швидкими впевненими лініями, зовсім не так, як малював він сам.

На малюнку був замок — не той приземкуватий будиночок на дереві, яким він був насправді, а такий, яким вони його уявляли: з вежами, що сягали крон дерев, з прапорами, що тріпотіли на вітрі, хоча вітру на малюнку, звісно, не було видно. Внизу, біля струмка, вона намалювала дві крихітні постаті, що трималися за руки на мотузці, злітаючи над водою.

Під замком дрібним, трохи нерівним почерком Леслі підписала: "Королівство Террабітія. Правлять король Джесс і королева Леслі. Хай береже нас ліс".

Джесс сидів на підлозі своєї кімнати, тримаючи аркуш обома руками, і відчував, як усе тіло стає важким, наче хтось вилив на нього відро води.

Він пам'ятав той день. Пам'ятав, як Леслі показала йому малюнок, гордо, з тим своїм особливим виразом обличчя — напівусмішкою, напіввикликом, ніби питала: "Ну, що скажеш? Краще за твоє?" І він тоді сказав щось на кшталт "непогано, як для дівчини", просто щоб подражнити її, а вона штовхнула його ліктем у бік і засміялася.

Він забув про цей малюнок. Чи, може, не забув — а сховав так глибоко, що майже переконав себе, ніби його не існує.

І ось тепер він тримав його в руках, і сміх Леслі лунав у пам'яті так чітко, наче вона щойно вийшла з кімнати й ось-ось мала повернутися.

— Джессе?

Він здригнувся, швидко склав малюнок і сховав його за спину — рефлекс, звичка приховувати все, що стосувалося Леслі, від чужих очей. У дверях стояла мама з кошиком білизни в руках.

— Ти щось знайшов? — спитала вона, дивлячись на його обличчя, яке, певно, виказувало більше, ніж йому хотілося б.

— Нічого. Старий малюнок.

Мама на мить завагалася, ніби хотіла запитати більше, але потім тільки кивнула.

— Обід за півгодини, — сказала вона й пішла, залишивши двері прочиненими.

Джесс почекав, поки її кроки стихнуть на сходах, і тільки тоді знову розгорнув малюнок.

Він довго дивився на нього. На дві маленькі постаті на мотузці. На замок із вежами до неба.

І раптом, майже без роздумів, підвівся, підійшов до шафи й дістав звідти стару взуттєву коробку — ту, у якій зберігав найважливіші речі: кілька листів, значок, який виграв на змаганнях з бігу, фотографію, де вони з Леслі стоять біля струмка, примружившись від сонця, тому що хтось (здається, вчителька, місіс Едмундс) наполягла сфотографувати їх після одного з малювальних занять.

Він поклав малюнок Террабітії поверх фотографії, обережно, ніби боявся щось пошкодити, і закрив кришку коробки.

Але не поставив коробку назад у шафу.

Натомість він сидів на підлозі ще довго, дивлячись на закриту коробку, і в голові крутилися слова Мей Белль з минулого вечора: "Може, вона теж досі там. У голові. Просто треба піти й подивитися."

Він спробував уявити собі струмок. Спробував уявити мотузку, дерева, стежку, що вела до занедбаного будиночка. Спробував — і вперше за довгий час це не завдало болю. Чи, точніше, завдало, але якось інакше — не гострого, ріжучого болю, а такого, що змішувався з чимось теплим, майже приємним.

Він подумав про голос Леслі. Про те, як вона казала "Джессе, ти взагалі уявляєш?" — з тим своїм тоном, наче не вірила, що він здатен на щось цікаве, а потім завжди, завжди дозволяла йому довести протилежне.

Обід минув як завжди — тихо, з розмовами про щось буденне: що завтра до бабусі, що потрібно купити новий насос для велосипеда Мей Белль. Джесс їв мовчки, майже механічно, думками все ще перебуваючи в тій кімнаті нагорі, біля коробки з малюнком.

Після обіду, коли Мей Белль пішла дивитися мультфільми, а тато поринув у якийсь ремонт у гаражі, Джесс вийшов у двір. Небо було сірим, важким, обіцяло сніг, який так і не випадав уже кілька днів. Холодний вітер куйовдив траву на газоні.

Він стояв там кілька хвилин, дивлячись у бік пагорба, за яким ховався ліс.

Camінчик у кишені знову здався йому теплим.

"Завтра", — подумав він раптом, і сама ця думка здивувала його своєю рішучістю. — "Завтра я туди піду".

Він не знав до кінця, чого чекає від цього походу. Не знав, чи справді почує щось, побачить щось, чи просто постоїть на березі струмка й піде додому, знову нічого не вирішивши.

Рішення було прийнято не через страх, а через щось інше — щось, що дуже нагадувало на слабку, обережну надію.