Розділ 2. Мей Белль стукає у двері

Вечір видався тихим, як і всі останні вечори в домі Аароносів. Тато дивився новини, мама поралася на кухні, сестри — Джойс Енн і Бренда — вже спали або вдавали, що сплять. А Джесс сидів у своїй кімнаті, на підлозі, спиною до ліжка, і крутив у руках той самий камінчик.

Стукіт у двері пролунав тихо, майже боязко.

— Хто там? — спитав він, хоча знав відповідь.

— Це я.

Мей Белль прочинила двері, не чекаючи запрошення — вона рідко чекала на дозвіл, коли їй чогось хотілося, — і зайшла, тримаючи в руках стару колоду карт із відірваним кутиком на коробці.

— Пограєш зі мною? — спитала вона.

Джесс глянув на карти, потім на сестру. Їй було сім, майже вісім, і останнім часом вона здавалася йому дедалі меншою — не тому, що не росла, а тому, що він сам відчував себе таким далеким від неї, ніби дивився крізь товсте скло.

— Я не в настрої, Мей Белль.

— Ти ніколи не в настрої, — сказала вона, і в голосі забриніла образа, яку вона намагалася приховати за буденністю. — Раніше ти завжди грав зі мною. Навіть коли не хотів.

Це була правда. Джесс пригадав, як минулої весни, коли Мей Белль хворіла на ангіну й мусила сидіти вдома, він щодня після школи приходив до неї в кімнату й грав у "War" по двадцять хвилин, хоча найбільше хотів побігти до струмка, до Леслі, до Террабітії. Тоді він робив це, бо... бо так було правильно. Бо вона була його сестрою.

Тепер це чомусь стало неможливим.

— Добре, — сказав він раптом, сам здивований власним голосом. — Одну гру.

Обличчя Мей Белль засвітилося так швидко й щиро, що Джессу стало соромно — соромно, що досі так довго відмовляв їй у такій дрібниці.

Вона сіла на підлогу навпроти нього, розклала карти, і кілька хвилин вони грали мовчки, зосереджено, як завжди грають діти — з усією серйозністю, наче на кону щось важливе.

— Джессе, — сказала Мей Белль раптом, не піднімаючи очей від карт, — а чому ти більше не ходиш у ліс?

Рука Джесса завмерла над колодою.

— Не знаю, про що ти.

— Знаєш. — Вона нарешті глянула на нього, і в її очах було щось не по-дитячому проникливе. — Ти раніше щодня туди бігав. Із Леслі. А тепер навіть не дивишся в той бік, коли ми проїжджаємо на автобусі.

Джесс відчув, як усередині щось стиснулося — той самий камінь у грудях, який з'являвся щоразу, коли хтось наближався надто близько до теми, яку він намагався не чіпати.

— Це не твоя справа, — сказав він різкіше, ніж хотів.

Мей Белль не відсахнулася. Вона рідко відступала, коли вирішувала щось з'ясувати, — це була одна з рис, за яку Джесс міг би, за інших обставин, її поважати.

— Я теж сумую за нею, — тихо сказала вона. — Хоч вона й не була така зі мною, як з тобою. Але вона... вона була не як інші. Вона навіть мене якось похвалила, пам'ятаєш? Сказала, що я маю "вроджену гідність". Я тоді не знала, що це означає, але звучало гарно.

Джесс мовчав. Він пам'ятав. Леслі справді якось таке сказала про Мей Белль — на кухні, коли Мей Белль зі скривдженим виглядом відмовилася ділитися своєю порцією десерту з молодшими сестрами. Леслі тоді засміялася й сказала, що в цієї дитини є характер, і Джессу тоді було приємно, що Леслі бачить у його сестрі щось хороше.

— Просто... — почав він і затнувся. — Просто важко, Мей Белль. Важко туди ходити.

— Чому?

— Тому що там усе нагадує про неї. Кожне дерево. Кожен камінь. — Голос його затремтів, і він стиснув зуби, щоб не дати йому зламатися остаточно. — Ніби вона досі там, а насправді її нема.

Мей Белль довго дивилася на нього, тримаючи в руках недограну карту.

— А може, — сказала вона нарешті, дуже обережно, наче ступала по тонкому льоду, — це і добре? Що вона там? Хай навіть тільки... по-твоєму?

Джесс різко підняв очі.

— Що ти маєш на увазі?

Мей Белль знизала плечима, раптом знову ставши просто маленькою дівчинкою, яка не зовсім розуміє, що каже, але відчуває це правильним.

— Ну, ти ж завжди кажеш, що Террабітія — це те, що ти уявляєш. Що це не справжнє місце, а те, що у вас із Леслі в голові. То, може... вона теж досі там. У голові. Просто треба піти й подивитися.

Запала тиша. Десь за стіною тихо бурмотів телевізор, чути було, як тато щось коментує новинам, а мама відповідає з кухні.

Джесс дивився на молодшу сестру так, ніби вперше бачив її по-справжньому — не як тягар, не як когось, хто заважає йому побути на самоті зі своїм горем, а як людину, яка, попри свій вік, зрозуміла щось, до чого сам він боявся навіть наблизитися думкою.

— Це просто гра, Мей Белль, — сказав він тихо, але вже не так впевнено, як хотілося б.

— Може, — відповіла вона. — А може, і ні.

Вона зібрала карти, склала їх акуратно назад у коробку з відірваним кутиком, і підвелася.

— Я не кажу, щоб ти брав мене з собою, — додала вона вже біля дверей, не дивлячись на нього. — Я просто кажу, що... що якщо ти підеш, то, може, тобі стане легше. А не важче.

Вона вийшла, тихо причинивши за собою двері, і Джесс залишився сидіти на підлозі, тримаючи в руці камінчик, який раптом здався йому теплішим, ніж завжди.

Тієї ночі він довго не міг заснути. Лежав, дивлячись у стелю, і думав про слова сестри. "Може, вона теж досі там. У голові. Просто треба піти й подивитися."

Це звучало божевільно.

Але вперше за довгий час— уперше — Джесс подумав про ліс не зі страхом, а з чимось схожим на надію.