Розділ 1. Зима без Террабітії

Будильник задзвонив о шостій сорок п'ять, як і завжди, і ДжессАаронс лежав нерухомо ще хвилини зо три, дивлячись у стелю, перш ніж потягнутися й вимкнути його. За вікном було ще темно — грудень у Вірджинії не любив ділитися світлом раніше сьомої.

Він одягнувся мовчки, у темряві, щоб не будити сестер. Джинси, светр, той самий светр, що й учора — мама вже двічі казала йому переодягтися, але Джессу було байдуже. Останнім часом йому було байдуже до багатьох речей.

На кухні тато вже сидів за столом, пив каву й переглядав якісь папери — рахунки, найпевніше. Він підняв очі, коли Джесс увійшов.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповів Джесс і полишив собі кукурудзяних пластівців. Молоко в холодильнику майже закінчилося, довелося лити тонким струмком, щоб вистачило на всю миску.

Вони їли мовчки. Так було вже кілька місяців — з того осіннього дня, коли все змінилося. Тато намагався іноді щось сказати, спитати про школу, про друзів, але слова якось не клеїлися, провисали в повітрі й тонули в тиші.

Мей Белль забігла на кухню останньою, з розкуйовдженим волоссям і в шкарпетках, які не пасували одна одній.

— Джессе, ти підеш зі мною на автобус? — спитала вона, хоча знала відповідь наперед.

— Іди сама. Я вийду пізніше.

Вона на мить завмерла, дивлячись на нього так, ніби хотіла сказати щось іще, але передумала й вийшла, гримнувши дверима трохи сильніше, ніж треба було.

Джесс знав, що поводиться погано. Знав, що Мей Белль просто хоче, щоб хтось із нею говорив, грався, був поруч — так, як колись Джесс сам хотів, щоб хтось був поруч із ним. Але щоразу, коли він дивився на молодшу сестру, у грудях ставало важко, наче хтось клав туди камінь. Вона нагадувала йому, як сильно все змінилося. Як швидко.

---

Школа була ще гіршою за дім.

Місіс Майерс, учителька малювання, роздала новий проєкт — намалювати "місце, де тобі найспокійніше". Діти навколо одразу зашепотілися, дістаючи олівці, обговорюючи, хто малюватиме свою кімнату, хто — задній двір, хто — басейн у бабусі.

Джесс сидів, дивлячись на порожній аркуш паперу.

Спокійніше за все йому було в лісі. За струмком. Там, де колись стояв старий занедбаний будиночок на дереві, який вони з Леслі перетворили на замок.

Він узяв олівець, потримав його над аркушем — і за кілька секунд відклав.

Намалював натомість дерево. Просто дерево, без жодних деталей, без струмка, без мотузки, без нічого, що могло б хоч натякнути на те місце.

— Гарне дерево, Джессе, — сказала місіс Майерс, проходячи повз. — Але, може, додаси більше деталей? Що ще там є, навколо?

— Нічого, — сказав він тихо. — Просто дерево.

Вона глянула на нього трохи довше, ніж зазвичай — так, як дивилися на нього всі дорослі останнім часом: з тією обережною жалістю, від якої йому хотілося стати невидимим.

---

На перерві він сидів сам на краю футбольного поля, дивлячись, як інші хлопці ганяють м'яч. Раніше він теж бігав би туди — власне, раніше він і був одним із найшвидших у школі, тим самим, хто обігнав усіх дівчат на змаганнях, коли до школи прийшла нова учениця в поношених кросівках і сказала, що бігає швидше за нього.

Тепер біг не мав сенсу. Нічого не мало сенсу так, як раніше.

— Гей, Аароне, — гукнув хтось із хлопців. — Будеш грати?

Джесс похитав головою, навіть не піднявши очей.

Він дістав із кишені маленький камінчик — підібрав його якось біля струмка, ще восени, і відтоді носив у кишені, сам не знаючи, навіщо. Крутив його між пальцями, відчуваючи гладку холодну поверхню, і думав про ліс.

Він не був там уже майже два місяці.

Спочатку не міг — надто боляче було навіть думати про те місце. Потім якось звик уникати цієї думки, ховати її глибоко, туди, де лежали й інші речі, про які він не хотів думати.

Але останнім часом камінчик у кишені став важчим. Ніби кликав його назад.

---

Дорогою додому автобус трясло на вибоїнах, і Джесс дивився у вікно, як миготять голі дерева обабіч дороги. Десь там, за кілька миль, ховався ліс. Той самий ліс.

Мей Белль сіла поруч, хоча вільних місць було достатньо й деінде.

— Тато сказав, що на вихідних поїдемо до бабусі, — сказала вона, дивлячись не на нього, а у вікно, ніби боялася, що він знову відмахнеться.

— Угу.

— Ти підеш зі мною сьогодні гратися?

— Не сьогодні, Мей Белль.

Вона зітхнула, тихо, майже непомітно, і Джесс відчув укол провини — тонкий, звичний, як щоденний супутник.

— Ти взагалі колись підеш? — спитала вона раптом, повернувши до нього обличчя. — Ти весь час кудись... не тут. Навіть коли ти тут.

Джесс не відповів. Бо не знав, що сказати. Бо вона мала рацію, а визнати це вголос означало б визнати ще й те, що щось усередині нього досі зламане, і він не знає, як це полагодити.

Автобус зупинився на їхній вулиці. Мей Белль вийшла першою, озирнулася — чекала, чи піде він за нею одразу.

Джесс затримався на сходинках автобуса на секунду довше, ніж треба було, дивлячись туди, де за пагорбом, за полем, ховалася смуга лісу.

Камінчик у кишені став теплим від його долоні.

"Не сьогодні", — подумав він.

Але вперше за два місяці ця думка прозвучала не як полегшення. А як щось схоже на страх, що він зволікає занадто довго.