Розділ 59.

Заключення.

Рік потому. Вечір Різдва.

Богдана. 

Рік минув тихо і водночас швидко. 

Я майже десять місяців, як пані Вінська. Після одруження з Олегом ніяк не здатна повірити, що те життя, яким зараз живу, – не чарівна казка. 

Стою біля вікна, дивлюся, як за склом повільно падає сніг. 

Великий, пухнастий, різдвяний. Огортає територію особняку м’якою тишею. 

У домі тепло. Пахне ялинкою, мандаринами, корицею. Запах затишку та різдвяного дива. 

У вітальні мерехтять вогники – наша ялинка сяє так, ніби знає більше, ніж ми разом узяті. Прикрашали цю ялику всією родиною. 

Кладу долоню на живіт. Ще нічого не видно, ще надто рано, але я вже відчуваю – не тілом, серцем. 

Про це я дізналася два дні тому. Два дні, які здавалися цілою вічністю. 

Могла сказати одразу, могла зателефонувати Олегу, прошепотіти Жасміні на вухо… але ні. 

Я чекала. 

Хотіла, щоб це стало різдвяним дивом. 

Це не просто новина. Це справжній подарунок. 

Для Олега, для Жасміни. 

Для мене. Я знову стану мамою.

Знову. 

Тому що Жасміна – моя доня. Нехай я не народжувала її, але вона моя. Моя та Олега. 

Коханий сьогодні затримався на роботі. Ті самі «термінові і невідкладні справи», до яких ми з Жасміною вже звикли, та які з’являються у самий невчасний момент. 

За рік Жасміна підросла і подорослішала. Я працюю з чоловіком час від часу, все більше приділяючи увагу донечці. 

Але тепер узагалі стане не до роботи. Ця думка змушує щасливо усміхатися, сяяти яскравіше за різдвяну ялинку. 

Жасміна наразі поїхала до лялькового театру з подружкою та її батьками. Вона так хотіла поїхати, що навіть не виникло думки перешкоджати. Сміх дівчинки досі ніби літає у домі, змішуючись з тихою різдвяною музикою. 

Я чекаю. І мені добре чекати. 

Ключ у замку клацає тихо і практично непомітно. Але серце відчуває і прискорює хід. 

Двері відчиняються, в дім вривається холодне повітря. Разом з цим звучить сміх Жасміни.

Тату, вона була така гарна. І принц був смішний, - дівчинка говорить швидко, на одному подиху, знімаючи шапку, - хоча її весільна сукня не сподобалася. Я таку не вдягну на своє весілля. 

Олег усміхається, трохи втомлений, але щасливий. Його погляд знаходить мене і затримується довше, ніж зазвичай. 

- Ти вже вдома, - каже тихо і підходить ближче. 

Стається поцілунок: ритуал, який проводимо при кожній зустрічі. Краєм ока помічаю, як Жасміна ввічливо відвертається. 

Вона така розумниця, наша доня. 

Всі троє сідаємо під ялинкою. 

Вогники відбиваються в очах Жасміни, роблячи їх ще яскравішими. Олег бере за руку, і це виглядає так по-домашньому та звично. 

Роблю вдих. Ще один. 

- У мене для вас є різдвяна новина, - кажу, - хочу повідомити, перш ніж сядемо за святковий стіл.

Дивляться на мене пильно, з цікавістю. Жасміна навіть перестає гойдати ніжками. 

- У тебе буде спадкоємець, - повертаюся до Олега, відчуваючи, як голос трохи тремтить, - а у тебе, - усміхаюся Жасміні, - буде братик або сестричка. 

Тиша триває лише мить. 

Олег дивиться на мене так, ніби весь світ раптом зібрався навколо нас. Потім притягує до себе, обережно, практично боячись дихати. 

- Ти серйозно… - шепоче, не зводячи погляду. 

Я киваю, бо слова тут зайві.

Він сміється. Щиро, так, як не сміявся давно. Мій найкращий бос, який на початку нашого знайомства супився і часто був чимось незадоволений. 

Тепер в його очах сльози, які він навіть не намагається приховати. 

- Це найкраще Різдво у моєму житті, - говорить Олег. 

Бере мою руку, підносить до вуст, палко цілує: 

- Дякую, кохана, - тільки й говорить. 

У мене від дотику Олега, від погляду темних очей обличчя спалахує рум’янцем. 

Жасміна усміхається. Світло, як уміють тільки діти. 

- Я так і знала, - несподівано говорить із задоволенням у голосі. 

- Знала? – дивуюся я. 

- Це було моє бажання на минуле Різдво, - відказує дівчинка, - спочатку я мріяла, щоб у мене була мама. Потім – щоб з’явився братик або сестричка. Я навіть двічі загадувала, щоб напевно.