Мряка

Черненко поцілував ЇЇ вперше та востаннє, поцілував обережно, незграбно, поцілував і відійшов: сховався в юрмищі чорних капелюхів, хустин, піджаків, плащів, парасольок. Мерзлякувато й вільготно було навколо, мерзлякувато та вільготно було в нього всередині. Вибравшись із безмовного натовпу, він витер туфлі об м’яку, росяну траву оливкового кольору й попрямував до воріт кладовища.

Біля виходу Черненко почув крик і плач, Черненко обернувся: кричала Її мати, а чотири смагляві копачі опускали труну на буксирних тросах у яму.

Замрячив холодний дощ, натякаючи Черненку, що можна не додивлятися церемонію до кінця, та й сам Черненко розумів, що дивитися тут уже нема на що і нема на кого. А ще він розумів, що можна було й не цілувати: все одно та голова на білій подушечці — уже не Її; ті тендітні руки, що тримали хрестик — уже не Її; ті холодні білі губи — уже не Її. Це розуміння допомагало Черненку боротися зі скрипучим і шершавим, дряпучим і студеним спліном. Померла не Вона, померла лишень оболонка. Черненко кохав не оболонку, а саму Її кохав Черненко. Він продовжував Її кохати, крокуючи від воріт до зупинки, продовжував Її кохати, сідаючи в маршрутку й передаючи злому водію за проїзд; продовжував Її кохати весь час, поки їхав у місто й дивився на розмиті краєвиди за вікном; він продовжував Її кохати, і коли ображені життям жінки почали репетувати, тому що він не допоміг занести візок із дитиною в маршрутку, і коли мало не впав, виходячи з цієї маршрутки, і коли охоронець у магазині сказав, що з такими обличчями, як у Черненка, у магазин не можна, мовляв, такі обличчя потрібно залишати в камері схову.

Черненко продовжував Її кохати завжди та нескінченно.

Але, незважаючи на кохання, з якого Черненко складався чи не на сто відсотків, голод нагадував про себе, отож у магазин, як не крути, потрібно було потрапити. Черненку не подобалося залишати обличчя в камері схову — це порушувало його свободу. І він ніколи не розумів людей, що танцюють під хриплу рацію охоронця. Іноді Черненко починав з охоронцем сперечатись, але оскільки балакучістю він не вирізнявся, то сперечався за допомогою погляду — ставав навпроти цього сального чоловіка у формі й довго дивився йому в очі, настільки довго, що той втомлювався, червонів і врешті-решт пропускав свого опонента. Іноді Черненко викликав поліцію, але поліція — це «чиста авантюра», і допомагала вона не завжди. Так, часом щастило, і приїздили люди, які нещодавно вийшли на службу, і ставили охоронця на місце, але частіше це були такі ж, як і цей охоронець, сальні, розпливчасті туші та, що найсумніше, приїжджали вони без облич, бо забували їх у камерах схову поліційної дільниці.

Сьогодні Черненку пощастило.

— Охороно, скасування! — пролунало на весь магазин, і окрилений охоронець, брязкаючи ключиком, полетів (або спробував полетіти) до завмерлої каси.

А Черненко у своєму чорному піджаку шуснув у продуктовий відділ.

Шелестіння, шемрання пакетів, шепіт школярів у вино-горілчаному відділі, порослі мохом бабці (з візками, сумками, тростинами), суперечки, сміх, штовханина в чергах — все це перемішувалося, кипіло, булькало й підкріплювалося головним мотивом — безперервним піканням кас.

Черненко хотів зробити все швидко, бо й тут, і там, і он там — висять камери, але підлога, як на зло, була слизька й устелена брудними слідами: довелося йти акуратно та повільно.

Зненацька щось стукнуло Черненка в ногу. Черненко зробив крок назад. Але знову щось стукнуло, щось підштовхувало його в ногу. Черненко зробив крок уперед — і знову воно. Крок ліворуч — воно. Крок праворуч — воно.

— Ач який! Ач який! — засичав хтось позаду. — Ти ба який негідник!

Біля його ніг гомзалася пошарпана швабра. Черненко пробігся поглядом по держаку та наткнувся на — ручку, людську ручку з пальцями, з обручкою на пальці. Ручка була миршава, не першої свіжості, і належала вона прибиральниці у фірмовому жилеті магазину.

— Чого вирячився? Тебе хто з таким лицем пустив сюди, га?

Черненко мовчав, тому що не вмів відповідати прибиральницям, тим паче прибиральницям сердитим.

Бліде обличчя і холодні губи примарилися йому, і ніби легше стало Черненку, він навіть серцем порадів, що Вона померла. Порадів, що померла Вона в таких юних літах і не встигла Вона закрутити роман із кимось правильним, схожим на квадрат; що не встигла Вона вийти заміж і загрузнути в сімейній рутині та дитячому лайні; і насамкінець порадів, що не встигла Вона піти на довічну роботу та перетворитися на зів’ялу прибиральницю з обручкою на пальці та висотаними нервами.

— Зараз охорону покличу! Давай-но звідси!

Думки Черненка обірвалися, і опинився він знову в магазині посеред різнобарвних полиць та гармидеру. Байдуже він пройшов повз вино-горілчаний відділ, байдуже пройшов повз м’ясний відділ. Черненко не був гурманом. Йому вистачало просто їжі, звичайнісінької їжі. Він їв лише для того, щоб наїстися, без будь-яких інших причин, як і кохав Її, також просто, без будь-яких інших причин, єдино за те, що Вона… є, була, буде?

Черненко взяв кілька плавлених сирків, білий хліб і пішов у живу, гримучу чергу. «Пі, пі, пі», — чути було десь попереду, і шелестіли пакети, шепотіли люди.

Зазвичай Черненко не любив стояти в черзі, бо йому було куди поспішати — на свій балкон.

На балконі Черненко почувався краще, і навіть те, що двері часто закляпувалися, не дратувало його, а навпаки — тішило, адже він не міг відлучитися, отже й не міг проґавити саме ту мить, коли на зупинці з тролейбуса вийде Вона, нахилиться, поправить колготи, спідничку або ж зазирне в сумочку, а потім купить у рундучку свою улюблену булочку з горохом і кислий еспресо й тутечки ж біля рундука все це скуштує. Вона завжди дуже вдало стояла — це тішило очі Черненка. Він розглядав Її, спостерігав за Її витонченими рухами: добре, що Черненко був далекозорим і відстань у дев’ять поверхів не ставала йому на заваді. Він спеціально знайшов роботу з таким графіком, щоб приходити на балкон раніше, ніж Вона вийде з тролейбуса, тому кожна хвилина була для нього важливою, а черги нахабно крали в Черненка ці хвилини.