Мрія, перша частина

Мрія

Міщенко Віталій

Пролог

-Яке диво цей світ! Слова до 2021 року

-А, люди, а може людина зруйнувала його, Серце. Слова після 2021 року.

І справді, який світ зруйнували ми - люди. Після катастрофи в 2021 році чи багато людей говорило це. Хто його зруйнував? Для чого? Людям у Тбілісі невідомо. Лише одному богу відомо навіщо. Світ тепер розділяється на до та після, коли краще було чи буде нікому невідомо. Пройшло небагато годин після того моменту, всього то 7 років. Усього. Але на поверхні можливо ті безжальні 7 років були б у когось найкращими. А унизу вони вже ніяк не стануть найкращими ні в кого. Можливо тільки у дітей підземелля чи бездомних, що мешкали в метро до війни і перші ту з’явилися.

2028 рік. Ця історія, почне історію Арнольда, що згадувався у Серце Георг та залишився в Тбілісі. Мета непроста і важлива. Він зробив вибір та не хоче жити у метро, хоче на поверхні. Але щоб там жити Арнольду треба знайти Серця, який наразі перебуває у Мукачеву. Йому треба дійти туди, звідки він туди поїде, а таке місце є. Воно недалеке, але шлях буде довгий та багато не очікувань. Це точно знає Арнольд. Та навіть, якщо він дійде до своєї мети через тунелі та вулиці. Доїде та чи взагалі поїде він до Серця Георга в Мукачево

Розділ 1

Захист

Останніми днями ми з хлопцями хіба що й робили, що сиділи, грали в карти або захищали Горну від пацюків та Ласпирантів. Але я не завжди приєднувався до таких заходів, як карти чи оборона. Вже декілька місяців сумую за своїм найріднішим племінником, що жив на Тбіліській. Він поїхав у подорож шукати свого тата. А я тут залишився — бо командування не дозволило мені поїхати. Це знав Арнольд.

У Арнольда з’явилася справжня мета: будь-яким шляхом добратися до обласного вокзалу та рушити гуманітарним поїздом в Україну. Але на цей поїзд треба було ще дочекатися, та й не всіх пускали. Я не раз чув новини, що когось затримали на гуманітарному пункті. Але мене могли пропустити по Османському квитку. Осман — це дід, що жив тут років два тому. Він подарував мені цей квиток.

— Тривога, хлопці! — крикнув Ярик.

Я миттєво скочив з ліжка й помчав до блокпоста. Зі сторони Депо — або, як її ще називають, Караванна — линуло багато Казер. Вони мчалися розширити свої володіння. Тбіліське метро й так було невелике, а захоплені станції все псували.           Вінса — нашого кулеметника  всі поважали. Він миттєво дістав свого "монстра" і почав обстрілювати мутантів. Бо звичайним автоматом їх не проб’єш. А ми добивали тих, хто вже був на півдорозі до того світу...

Цього разу оборона була досить легкою — багато зусиль не знадобилося, щоб захистити станцію.

Горна — найпівнічніша станція нашого метрополітену. Входить вона до складу Сімок, і це помітно. Тут панує їхня культура — зокрема, циганство. Усе прикрашене в золотих тонах. Але по людях, що тут живуть, цього не скажеш. Це більше військова станція — і не тому, що вона крайня, а тому, що Московська та Мирна кімната залишилися без власного війська.

Палич — так ми називали командира станції — казав, що Московська вже давно не під їхнім контролем. Але ми регулярно бачимо, як туди прямують каравани. Сама станція невелика, але має оті циганські прикраси, як я вже казав.

Сімки ведуть війну проти ЛАПів, і це погано. З обох боків — тільки втрати...

А тим часом, уже скоро я мав вирушити назад, додому, на Тбіліську, разом із Яриком та Вінсом.

Не минуло й тижня, як ми вирушили додому. Але поверталися не Сьомо-фінальним тунелем, як зазвичай, а через Кімнати. Такий маршрут займе у нас приблизно 30 хвилин.

Усі, хто був на блокпості — тобто ми, а ще Дар, Хантер та Андрій — розійшлися по домівках. Зустрінемося знову через місяць, на горній.

Тунель, яким ми їхали, був страшний і давно занедбаний. Нам видали в руки вогнемети — ми спалювали павутину, що звисала зі стін. А що нам ще робити після місяця боїв, справді?

— Чули, що з Оксамитовою? — запитав Ярик у своєму синьому пальті.

— Ні, не чули. А що там? — відповів я.

Про Оксамитову останнім часом багато говорять. Ми й самі знаємо про неї чимало, але завжди раді послухати нову теорію чи дивну історію…

— Слухайте, останнім часом звідти, з Оксамитової, до Тбіліської приходять якісь дивні люди й звірі. Мій молодший брат Малиш стояв там на сторожі. Каже: приходять усілякі... то говорити не вміють, то спиною повзуть до тебе. Але Григорич наказав їх не пускати. Звичайним вогнем їх не візьмеш — сильні, падли. Доводиться просто давити… -  Так от. Коли Малиш заходив на Оксамитову, то побачив там вогнище. Навколо нього ті дивні люди сиділи й про щось перешіптувались. А поруч — трупи, повішені, як ті карми з книжок. І тиша... Більше нічого.

— Ой, та такі байки і я вигадаю! — перебив Вінс. — Але треба подумати...

Вінс узагалі поважна людина. Колишній бібліотекар, не просто так опинився на Тбіліській. Написав кілька книжок, серед них «Метро» — про підземки різних країн, та підручник з історії.

— Хлопці! Під’їжджаємо! — гукнув Марк, водій.

Як тут, зі сторони Тбіліської, на нас ринули дивні постаті. У когось перекручена голова, в когось — діра замість неї… А дехто взагалі був без. Ярик заверещав від страху й почав палити, але їх було не взяти. Вони не падали.

З їхнього боку почали відкриватися ворота Тбіліської. Ми з Марком миттєво кинулися на станцію. Там їх уже відбивали дивною зброєю — схожою на електронну гармату, що світилась синім.