Розділ 23

Тоня й не зчулася, як промайнула неділя. Перший трудовий тиждень скінчився так само непомітно, як почався: ранковий двір, мітла, відра, баки, кілька знайомих облич — її вже впізнавали і віталися, і вона теж потроху знайомилася з мешканцями. Короткий кивок Таїсії Тимурівни, а потім її маленька комірчина, книги, чай, вечеря й сон. Не те щоб двірники у вихідні не працювали, але коли на придбаному в кіоску відривному календарі цифра червона, на душі все одно якось інакше. Хотілося свята, нехай зовсім невеликого, такого, яке можна влаштувати собі самій і не витрачати на нього половину місячної зарплати.

Тоня зранку довго сиділа біля вікна, дивлячись, як сонце поволі перебирається з одного будинку на інший. Вона вже знала цей двір до дрібниць: знала, де після ночі лежить пух, де любить збиратися папір, у якому під'їзді першими відчиняють вікна. Але за межами свого маленького клаптика міста її знання закінчувалися майже відразу.

Якщо бути зовсім відвертою, Києва вона досі не бачила.

Від тітчиного будинку до університету, з університету назад до тітки — ось і весь її перший Київ. Ага, ще зоопарк… Потім додався шлях від ЖЕКу до магазину, від магазину до перукарні, кілька сусідніх вулиць, знайома зупинка. Тепер вона знала ще свій двір і те, що лежить за його хвірткою. Решта міста існувала десь там, за межами її щоденної дороги.

Тоня уявила, що хтось із нових знайомих раптом запитає: «Ну як тобі Київ? Гарне місто?» І що вона відповість? Що в неї біля будинку гарна липа? Що на розі є магазин, у якому недорого продають тканину? Що до університету можна дійти за двадцять хвилин?

Вона сама засміялася з такої відповіді.

Тож вирішила, що сьогодні побачить Київ по-справжньому.

На вокзалі вона не стала довго вибирати. У туристичному бюро їй запропонували автобусно-пішохідну оглядову екскурсію, і Тоня, дізнавшись ціну, ще трохи пом'ялася, але зрештою дістала гроші. Один раз можна й пошикувати. До того ж виходило одразу два в одному: і місто побачить, і почує про нього від людини, яка знає, куди веде туристів і що саме їм показує.

Автобус чекав неподалік вокзалу. Невеликий, із широкими вікнами, за якими вже від самого ранку кипів літній Київ. Тоня сіла біля скла, поклала сумочку на коліна й озирнулася. Попереду літня пара сперечалася пошепки, чи встигнуть вони після екскурсії на потяг, через прохід жінка притримувала за руку хлопчика, який ніяк не хотів сидіти спокійно, а біля дверей чоловік у світлій сорочці складав у футляр фотоапарат.

Коли автобус рушив, Тоня притулилася плечем до скла.

Місто одразу побігло їй назустріч. За вікном ковзнули знайомі будинки, потім незнайомі, тролейбус, що м'яко погойдувався під дротами, червона вивіска, кіоск із газетами, жінка з пакетом молока, яка чекала зеленого світла. На перехресті автобус зупинився, і перед самим вікном Тоні неквапливо перейшла дорогу дівчина у світлій сукні. Вітер підхопив край її спідниці, дівчина притиснула його долонею і побігла далі, коли загорівся зелений.

— Київ, — почав екскурсовод, коли автобус вибрався на ширшу вулицю, — місто дуже давнє. Але почнемо ми з того, що знає кожен киянин і кожен школяр в Україні. З легенди про його заснування.

Тоня всміхнулася. Цю історію вона знала.

— У «Повісті минулих літ» літописець розповідає про трьох братів — Кия, Щека та Хорива — і їхню сестру Либідь. За літописом, жили вони серед полян, і кожен із братів оселився на окремій горі. Гора Кия стала Старокиївською, Щека — Щекавицею, Хорива — Хоревицею, а від імені Либіді отримала назву річка. Місто ж назвали на честь старшого брата — Кия.

— Та це ж легенда, — озвався хтось із задніх сидінь.

— Саме так, — погодився екскурсовод. — І це важливо. Літописна оповідь не означає, що ми сьогодні можемо поставити пальцем на камінь і сказати: ось тут стояв будинок Кия. Археологічні знахідки свідчать, що поселення на київських пагорбах існували задовго до літописного часу. Але легенда про Кия, Щека, Хорива і Либідь стала частиною самої пам'яті міста. У Києві навіть гори залишилися з їхніми іменами.

Тоня подивилася у вікно. За будинками темніли зелені пагорби. Раніше вона сприймала їх просто як частину міста, як щось, що заважає вулиці бути рівною. А тепер один із них раптом отримав ім'я, другий — своє, і за ними постали люди, які жили тут задовго до всіх цих будинків, доріг і тролейбусних дротів.

Автобус виїхав на Хрещатик, і Тоня мимоволі випросталася. Вона вже їхала цією вулицею, коли поверталася від університету до тітки, але тоді в голові було зовсім не до Києва: вона рахувала гроші, думала про вступ, про те, де житиме, якщо не вдасться знайти роботу, і майже не дивилася у вікно.

Тепер перед нею був той самий Хрещатик, але вперше їй не треба було нікуди поспішати.

Каштани густо затулили верхівками небо. Крізь листя сонце сипалося на тротуар рухливими золотими плямами, і коли автобус пропливав повз дерева, ті плями ковзали по його стінах, спалахували на склі й бігли по сидіннях. Високі будинки стояли обабіч широкої вулиці майже суцільною стіною. Десь унизу темніли арки, над входами висіли вивіски, на балконах ворушилися фіранки. По проїжджій частині безперервно сунули автомобілі, між ними протискувалися тролейбуси, і час від часу весь цей гул прорізав різкий сигнал клаксона.

На розі чоловік продавав газети. Біля кіоску з морозивом дві дівчини вибирали ескімо, сперечаючись, кому дістанеться останнє шоколадне. Старенька в білому капелюшку сиділа на лавці й годувала голубів, а вони товпилися біля її ніг, штовхаючи одне одного.