Розділ 22

Другий робочий день практично нічим не відрізнявся від попереднього. Той самий двір, ті самі лавки під липами, той самий тополиний пух, що за ніч знову набився вздовж бордюрів і під кущами. Навіть сміття, здавалося, мало тут свої улюблені місця: біля однієї лавки майже завжди знаходилися недопалки, біля дитячого майданчика — фантики, а вітер уперто зносив папірці до дальньої огорожі.

Тоня вже знала, з чого починати, і що за чим робити, аби не витрачати час марно. Мітла шаруділа по асфальту, відро поволі наповнювалося сміттям, а двір один за одним відкривав їй свої маленькі безлади. Біля лавки, крім усього іншого, назбиралася ціла колекція порожніх пляшок: три пивні й одна горілчана.

Тоня зібрала їх і вже хотіла викинути до бака, але біля дверей технічки передумала. Занесла до середини. Кілька гривень за них всього буде, не розбагатієш, але при її зарплаті теж не зайве.

Вона занесла пляшки всередину й поставила в куток, щоб не заважали.

Таїсія Тимурівна з'явилася, як і вчора, приблизно тоді, коли основна робота вже була зроблена. Зупинилася біля хвіртки, оглянула двір, ковзнула поглядом по чистих доріжках і схвально кивнула Тоні.

— Добра робота, — сказала вона.

Тоня тільки усміхнулася. Схоже, начальниця не шкодувала, що взяла її на роботу. А це вже було приємно.

Таїсія Тимурівна вже встигла пройти кілька кроків, коли обернулася й ще раз глянула на доріжку. Тоня помітила цей погляд і мимоволі випросталася. Їй було важливо, щоб тут не могли сказати: сільська, нічого не вміє, аби скоріше абияк замести. Вона й сама не знала, чому це її так зачіпає, але двір хотілося тримати чистим не менше, ніж колись своє подвір'я біля хати.

Коли сміттєвоз забрав повні баки, Тоня ще раз підмела навколо них, зібрала те, що висипалося на асфальт, і поставила інвентар на місце. Потім постояла посеред двору, оглядаючи зроблене, й залишилася задоволена.

Основна частина трудової вахти закінчилася. Але справ ще вистачало.

Найперше — зателефонувати додому. Як би там не було, а мати хвилюється.

А по-друге, годі жити у свинарнику.

Тоня ще раз глянула на двір, витерла руки об фартух і попрямувала до контори. Зараз було саме час: мешканці ще не встигли набитися зі своїми вічними трубами, кранами, боргами й заявами, а Таїсія Тимурівна ще не встигла від цього озвіріти.

У двері Тоня спершу постукала, а тоді прочинила їх.

— Доброго дня.

Таїсія Тимурівна сиділа за столом і пила ранкову каву. Перед нею лежала розкрита папка, поруч стояв червоний телефонний апарат, а на підвіконні в маленькій склянці стирчали кілька олівців. Начальниця підняла очі від чашки.

— Бачилися щойно. Щось сталося?

Тоня кивнула на телефон.

— Мені б зателефонувати.

— Кавалерові? — начальниця ледь усміхнулася. — З самого ранку?

— Матері.

— Матері? Ти ж казала, що зі села.

— Так у село.

Таїсія Тимурівна відкинулася на спинку стільця.

— По міжміському?

— Я заплачу, — скоромовкою проказала Тоня. — Або із зарплати вирахуєте. Я просто не знаю, де тут переговорний.

—  Телефонуй. Прийде платіжка – сплатиш. Мати то святе.

Тоня сіла на краєчок стільця, набрала номер. У слухавці  пішли короткі гудки.

— Зайнято. Почекай хвилину і знову набирай, - порекомендувала  начальниця.

Кілька хвилин вони мовчали. За стіною хтось пройшов коридором, грюкнули двері, на вулиці проїхала вантажівка. Таїсія Тимурівна допила каву, поставила чашку на блюдце й подивилася на Тоню.

— Ну й як тобі? Не передумала, не втечеш за тиждень?

— Та ні. Я вдома, бувало, зранку до ночі не присідала. Особливо у жнива чи сінокіс. А як прополка починається, так узагалі.

— То вдома.

— А яка різниця? — знизала плечима Тоня. — Робота є робота.

Таїсія Тимурівна кивнула.

— А далі що? Ти ж не плануєш двірничкою усе життя працювати?

— Вступати буду.

— А цього року, значить, не пощастило?

— Балів не добрала. Але нічого, я на підготовчі курси записалася. Так що наступного разу точно поступлю.

— А куди?

— Легкої промисловості. Хочу модельєром стати.

— Любиш шити?

— Проектувати… Сучасний одяг хоч і яскравішим став, та все ж є простір для вдосконалення. От я і хочу… — договорити про мрію не встигла — на тому кінці озвався материн голос.

— Алло? Мамо?

 Тоня слухала мовчки, вставляла коротке «угу», але жодного разу не усміхнулася. Схоже, розмова була не надто приємна.

— Ні, мамо. Я не повернуся.

Таїсія Тимурівна мовчки переглядала папери, вдаючи, що не слухає.