Розділ 21

Тонін біологічний будильник розбудив дівчину рано, ще до будильника, о шостій годині. Дівчина звикла роками прокидатися у селі рано. Хто там дивився коли  на будильника? Сонце встало, значить і людям пора. Господарство не за будильником живе, а за півнем. А той голосистий… Як почне з іншими переспівуватися — мерця на ноги підніме.

Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і не могла зрозуміти, де вона. Сон ще не встиг остаточно відпустити, навколо стояла незвична тиша, а під спиною була не тітчина м'яка постіль, до якої вона вже встигла звикнути за ці дні. Тоня поворухнулася, сіла на канапі й озирнулася.

Тепер вона згадала. Її кімнатка.

Тоня сиділа на канапі й розглядала все це вже без поспіху. У селі навіть комора в доброго господаря виглядала краще. Там були б побілені стіни, нормальне вікно, чиста підлога, а в кутку стояли б банки з варенням, мішки з картоплею та всяке господарське добро. Тут же — обдерта штукатурка, брудне вікно, гола лампочка і меблі, які давно пережили свою молодість.

Вона провела пальцем по краю столу й стерла невеликий шар пилу.

А потім подумала про інше.

Це все було її.

Не тітчине. Не дядькове. Не кімната, в якій їй дозволили переночувати, поки вона готувалася до іспитів. Ніхто не чекав, коли вона встане, щоб скласти канапу, ніхто не скаже, що вона затрималася довше, ніж домовлялися, і не нагадає, що пора збирати речі та їхати додому. Тут вона могла поставити чашку на свій стіл, скласти книжки в шафку, повісити сукню куди захоче й повернутися ввечері, знаючи, що ніхто не запитає, коли вона нарешті поїде.

Тоня встала й підійшла до вікна. Долонею витерла невелику чисту пляму на склі. Перед очима відкрився вузький шматок вулиці: асфальт, чиїсь ноги, колесо велосипеда, що на мить зупинилося біля бордюру. Вище виднівся клаптик ранкового неба.

Нехай комірчина. Нехай півпідвал.

Зате вона залишилася.

Тоня притулилася чолом до прохолодного скла й раптом згадала вчорашній вечір. Тоді вона ще не знала, що ночуватиме тут уже наступної ночі. Думала, повернеться до тітки, похвалиться, що нарешті знайшла роботу, покаже ключ і розкаже про кімнатку. По дорозі навіть зайшла до магазину й купила невеличкий тортик. Грошей було шкода, вона тричі дивилася на ціну, але вирішила: така подія буває не щодня. Перша робота в Києві. І власне житло — нехай навіть кімната двірника.

Хотілося відзначити.

Вона вже уявляла, як поставить коробку на стіл і скаже:

— А в мене новина!

Та вдома нікого не було.

— Тітко! — гукнула Тоня, зачинивши за собою двері.

Тиша.

На кухонному столі, притиснутий цукорницею, лежав клаптик паперу.

«Тоню, пішла на базар. Скоро буду. Їсти в холодильнику».

Тоня всміхнулася. Тітка навіть коли виходила на годину, неодмінно переживала, щоб ніхто не залишився голодним.

Тортик вона поставила в холодильник і подумала, що має щонайменше пів години.

І тут її осяяло.

Помитися!

У тій кімнатці, яку показала Таїсія Тимурівна, душу не було.  Тож коли ще випаде нагода нормально помитися у ванній?

Тоня швиденько набрала чистий одяг і зачинилася у ванній.

Милася довго, із задоволенням. Змила з волосся міський пил, кілька разів намилилася, постояла під гарячими струменями, ніби наперед запасаючись цим домашнім затишком. Потім витерлася, підсушила волосся рушником і вже натягувала через голову блузку, коли почула, як у передпокої клацнув замок.

«Тітка», — подумала вона.

За мить грюкнули двері. А тоді пролунав чоловічий голос: «Агов! Хтось є?».

Владік. Тоня хотіла гукнути, що вона у ванній, але почула:

— Алло! Ну що, задоволена? Приїхав я. Все, як домовлялися.

Тоня завмерла.

Домашній телефон стояв у коридорі зовсім поруч із ванною. Владік говорив голосно, не підозрюючи, що в квартирі хтось є.

— Та ні, батьків немає... Мати десь на базарі, батько на роботі.

Пауза.

— Ага. Тут вона ще. Родичка ця.

Тоня перестала застібати ґудзики.

— Та звідки я знаю, надовго чи ні? Вони ж у мене сердобольні. Особливо мати. Якби не приїхав, то ще поселили б її тут назавжди.

Він засміявся.

Тоня відчула, як усередині щось неприємно стиснулося.

— Я ж тобі казав: довелося терміново вигадати розлучення. А що було робити? — продовжував Владік. — Сказав, що з дружиною розійшлися і мені жити ніде. Все, кімната потрібна синочку. Зразу інша розмова.

Тоня повільно опустила руки. Отже, ніякого розлучення не було.

— Та нормально в нас усе, — засміявся він. — Вона навіть не знає, що я тут. Я ж сказав, тиждень у друга поживу. Треба було цю дівчину спочатку спровадити.

Тоні стало жарко, хоча після ванни волосся ще було мокрим.