Розділ 20

Наступного ранку Тоня з тіткою взялися за газету «Шукаю роботу», яку дядько напередодні купив у переході. Ліда озброїлася ручкою й обводила все, що хоча б приблизно могло підійти Тоні. Вакансій було багато: продавці продовольчих і промислових товарів, касири, оператори комп'ютерного набору, секретарі, швачки, пакувальниці, няні, прибиральниці, кухонні робітниці, мийниці посуду. Траплялися й привабливі оголошення: «Дівчата 18–25 років. Робота в офісі. Навчання безкоштовне. Високий заробіток», але дядько ще ввечері суворо наказав на підозріло щедрі пропозиції не дзвонити. Тітка тільки підкреслила їх ручкою й приписала збоку: «Не лізти».

Телефонували по черзі. В одному магазині потрібна була продавчиня, але зі стажем від року. В ательє шукали швачку — теж досвід не менше року. У кафе погодилися розмовляти про місце помічниці на кухні, та одразу запитали про санітарну книжку й попередній досвід. На складі потрібна була пакувальниця, але знову прозвучало знайоме: «А раніше працювали?» — «Ні, я тільки школу закінчила». — «Тоді вибачте». Після п'ятого чи шостого дзвінка Тоня поклала слухавку й обурено подивилася на тітку:

— От поясніть мені, де взяти той рік стажу, якщо без року стажу ніхто на роботу не бере?

— О, — засміялася Ліда, — вітаю з першим знайомством із дорослим життям.

Вони продовжили гортати дрібні газетні рядки. «Продавець — досвід роботи обов'язковий», «секретар — знання ПК, стаж від року», «швачка — 3–4 розряд», «няня — педагогічна освіта або рекомендації», «касир — досвід роботи з касовим апаратом». Навіть там, де, на Тонину думку, нічого особливого вміти не треба було, знаходилося якесь «але». До обіду вся газета була покреслена ручкою: біля одних оголошень стояли мінуси, біля інших — знаки питання, а кілька номерів Тоня вперто обвела кружечками.

— Оці залишаємо, — сказала вона. — Там про стаж нічого не написано.

— От їм і дзвонимо.

Тоня підтягнула до себе телефон. Після вчорашніх походів і сьогоднішніх відмов вона вже не боялася почути «ні». Тепер кожне «ні» означало лише одне: треба набрати наступний номер.

Після обіду вирішила піти прогулятися, посидіти в скверику, бо організм вперто вимагав сонця і свіжого повітря.

За кілька кварталів двоє чоловіків у робочих куртках стояли біля лавки й курили. Тоня пройшла повз них, але вже за кілька кроків почула:

— Та де я тобі її візьму? Немає людини вже тиждень.

— А куди поділася?

— Звільнилася. Каже, ноги вже не тримають. Я вчора сам дивився — весь двір засмічений.

— А ЖЕК що?

— А ЖЕК і шукає. Двірнички нема — от і все.

Тоня сповільнила крок. Слово «ЖЕК» вона почула чітко, а потім озирнулася на чоловіків.

— Перепрошую...

Один із них підняв голову.

— Так?

— Ви про двірничку говорили?

— Ну.

— А вона... ще потрібна?

Чоловік глянув на неї, потім на її акуратну блузку, сумочку й туфлі.

— А тобі навіщо?

Тоня міцніше стиснула ремінець сумочки.

— Роботу шукаю.

— Тоді йди в ЖЕК. Он там, за рогом.

Тоня подякувала чоловікові й пішла через двір. Тепер вона вже не поспішала. Робота двірнички була не кращою і не гіршою за ту, про яку вона питала сьогодні в магазинах та їдальнях. Просто тут ніхто не питав про освіту, не дивився на неї як на дівчину, яка нічого не вміє, і, здається, справді потрібна була людина.

Будинок ЖЕКу виявився невеликим, двоповерховим, із облупленою біля входу фарбою. Біля стіни стояли дві мітли, дерев'яна лопата й перевернуте відро. На сходах хтось залишив грудку землі, занесену з двору, і Тоня мимохідь обійшла її, перш ніж відчинити двері. Усередині було прохолодно й напівтемно. Десь за стіною друкувала машинка, у коридорі було запилено, а з прочинених дверей долинав уривок телефонної розмови про якісь труби.

Тоня постояла посеред коридору, поки не помітила жінку за столом. Перед нею лежала купа паперів, кілька товстих журналів і металева підставка з ручками. Жінка щось записувала, час від часу гортаючи сторінки, і лише після третього погляду на Тоню підняла голову.

Років п'ятдесяти, невисока, щільна, з міцними руками й широким, трохи важкуватим обличчям. Темне волосся було коротко підстрижене й акуратно зачесане назад, а біля скронь уже пробивалася сивина. Зодягнена в темну сукню з білим комірцем, поверх якої сидів старенький коричневий жакет; на руці висів простий годинник на тонкому ремінці. Вона мала спокійні сірі очі й звичку дивитися на людину кілька секунд, перш ніж відповісти, наче за цей час встигала скласти про неї власну думку. У рухах не було ні метушні, ні начальницької пихи — просто видно було, що вона звикла відповідати за людей, свої дії і не любить зайвих слів.

— Вам кого, дівчино?

— Я щодо роботи. Мені сказали, що вам двірничка потрібна.

Жінка відклала ручку.

— Потрібна. А ви звідки?

— Із Чернігівської області.