Розділ 19

Владік, син тітки Ліди і дядька Миколи приїхав у неділю надвечір, без попередження. Відчинив двері своїм ключем, кинув у коридорі спортивну сумку й за звичкою рушив до своєї кімнати.

Відчинив двері — й зупинився. На стільці висіла жіноча кофтинка, на столі лежали альбом, олівці та книжка з рисунка, а біля ліжка стояла незнайома сумка.

— Мам! — гукнув він. — А в моїй кімнаті хто оселився?

Ліда виглянула з кухні.

— Ой, Владю! А ти чого не попередив, що приїдеш?

— Хотів сюрприз зробити. Як бачу, сюрприз тут мені зробили.

— Ходімо їсти. Все розкажу.

За кілька хвилин Владік уже сидів за столом і наминав борщ.

— То хто вона?

— Тоня. Родичка наша із села.

— Яка родичка?

— Та я тобі поясню потім, там через твою бабцю рідня. Приїхала вступати в інститут.

— І що?

— Не вступила. Одного бала не добрала, уявляєш? Тепер хоче на підготовчі курси ходити, а поки роботу шукаємо.

— І довго вона тут житиме?

Мати насторожилася.

— А що?

— Просто питаю.

— Поки влаштується. Дівчині треба допомогти. Ми вже кілька місць обійшли — з роботою важко. Як чують, що немає київської прописки, відразу відмовляють.

Батько, який сидів навпроти, відклав ложку.

— До речі, я думав про це. Може, тимчасово її тут пропишемо? Якщо через ту прописку справді всюди завертають.

Владік перестав жувати й глянув на батька.

— Прописати?

— Тимчасово, — спокійно повторив той. — Не квартиру ж їй даруємо.

— Ну не знаю...

— А що тут знати? — озвалася мати. — Своя ж людина. Хай дитина на ноги стане.

Владік нічого не відповів і знову взявся за борщ.

— Борщик смачний. Дуже. А сметанки нема?

Ліда зазирнула до холодильника.

— Ой, закінчилася. Зараз збігаю.

— Та куди ти підеш? — зупинив її чоловік. — Он Тоню попроси. Нехай збігає.

Тоня саме вийшла з кімнати.

— Тоню, не сходиш у магазин? — запитала тітка. — Сметани треба.

— Звичайно.

Дядько простягнув їй гроші.

— Візьми дві, щоб завтра знову не бігати.

Тоня взула босоніжки й вибігла надвір.

Біля під'їзду вона підняла голову. Сонце кудись зникло. З-за будинків насувалися важкі темні хмари, а вітер уже ганяв по асфальту пил і сухе листя.

«Зараз як лине...»

Парасолька залишилася в кімнаті.

Тоня повернулася.

Щоб не дзвонити у двері, дістала свої ключі. Тихенько відімкнула замок і вже хотіла пройти до кімнати, коли почула голос Владіка.

— Мам, ви серйозно з батьком надумали її прописувати?

Тоня завмерла.

— А що такого? Тимчасово.

— Навіть не думайте.

Його голос тепер звучав зовсім не так, як за столом.

— Владику, ти чого?

— Того. Сьогодні вона пожила кілька днів, завтра ви її пропишете, післязавтра скажете, що нехай живе скільки хоче.

— Не вигадуй дурниць.

— Я не вигадую. Це моя кімната, між іншим.

— Твоя, — розгублено відповіла мати. — Але ти ж із Танюшею живеш.  У вас трикімнатна.

Запала коротка тиша.

— Уже не живу.

— Що значить «не живу»? – сердито спитав  дядько Микола.

— Те й значить. Ми розлучаємося.

— З ким?!

— Мам, ну з ким я можу розлучатися? З Танькою.

— Господи... Владику, що ти таке кажеш?

Тоня притиснулася спиною до стіни в коридорі.

— Не починай, мам.

— Як це — не починай?! Ви скільки років разом? А Сергійко? Дитина як?

— Сергійко тут ні до чого. Я його батьком як був, так і залишуся.

— А що між вами сталося?

— Не хочу зараз про це.

— Посварилися? То помиритеся. У кого сварок не буває? Через кожну сварку тепер розлучатися?

— Це не одна сварка. Ми вже все вирішили.

— Хто «ми»? Танюша теж?

— Мам...

— Я питаю: вона теж хоче розлучення? – наполягала мати.

Владік важко видихнув.

— Ми разом до цього дійшли. Я найближчим часом переїду сюди.