Розділ 18

Увечері, коли повечеряли, дядько несподівано сказав:

— Ну що, треба дзвонити твоїм. Бо вони там, мабуть, уже вирішили, що завтра тебе зустрічати.

Тоня одразу насторожилася.

— А що їм казати?

— Правду. І трохи переконувати, — усміхнувся він. — Один бал — це не провал. Це прикра випадковість.

Він набрав номер. Трубку взяв батько.

— Здоров, Миколо. Не спиш?..

— Та яке спиш, ще дитячий час.

— Я щодо Тоні дзвоню.

Тоня сіла на краєчок дивана й прислухалася.

— Не вступила, це правда. Але там усього одного бала не вистачило. Одного! Я сьогодні розпитав, поговорив. Кажуть, здібності в неї є, просто рисунок треба підтягнути. Тут курси є підготовчі. Нехай рік повчиться, руку наб’є, а наступного літа ще раз вступить.

У слухавці щось довго говорив батько.

— Та розумію я, що гроші, — перебив дядько. — Але ж вона в нас житиме. За квартиру платити не треба. А роботу якусь знайдемо. Київ великий, не пропаде.

Тоня затамувала подих.

— Миколо, ну сам подумай: вернеться зараз у село — і що? Через рік знову їхати з тим самим рівнем підготовки? А тут курси, викладачі, практика. Дівчина хоче вчитися. Треба дати їй шанс.

Раптом у слухавці почувся голос матері, було схоже, що вона просто вихопила трубку в чоловіка.

— Алло! Це я. Нехай уже залишається, раз ви всі там так вирішили.

Тоня мимоволі усміхнулася, бо боялася саме того, що мати буде проти, батько завжди був на її боці.

— О, правильно! — зрадів дядько. — Чую голос розуму.

— Голос розуму — то прекрасно, — одразу осадила його мати. — Через тиждень картоплю копаємо. Щоб Тоня була вдома як штик! У нас город сам себе не викопає.

Дядько засміявся.

—  Приїде, звичайно ж, батькам допомагати – то святе.

— От і домовилися. А потім нехай їде назад. Тільки дивіться там за нею.

— Та куди ж ми її подінемо? Своя дитина

Коли розмова закінчилася, дядько поклав слухавку й урочисто подивився на Тоню.

— Ну все. Тато не проти, маму переконали. Київ тебе поки що не відпускає.

— Правда, можна залишитися? — вона ще не до кінця вірила.

— А куди ж ти тепер дінешся? — тітка усміхнулася. — Кімната є, місця вистачить. Мені навіть веселіше буде.

— І нам веселіше, — додав дядько. — До речі...

Він поліз до кишені й поклав перед Тонею на стіл два новенькі ключі на простенькому брелоку.

— Це що?

— Дублікат зробив. Від під’їзду і від квартири. Ми з тіткою обоє працюємо. Ось зараз у неї відпустка закінчиться – і що? Ти ж не будеш під дверима сидіти, якщо раніше прийдеш.

Тоня взяла ключі й стиснула їх у долоні.

Ще вранці вона була впевнена, що її київська історія закінчилася, навіть не почавшись. Не вистачило одного бала — і здавалося, що перед нею зачинилися двері.

А тепер у неї лежали ключі від інших дверей.

— Тільки не загуби, — попередила тітка.

— Не загублю.

— І про картоплю не забудь, — додав дядько. — Бо твоя мама, судячи з голосу, особисто приїде тебе забирати. Завтра з’їжджу на вокзал, візьму квитки завчасно.

— Дякую вам!

Тоня ще раз глянула на ключі й усміхнулася. Схоже, її поразка потроху перетворювалася на другий шанс.

***

Зранку Тоня прокинулася від дзенькоту посуду на кухні. Тітка Ліда вже господарювала біля плити.

— Вставай, киянко, — гукнула вона. — Снідати будемо, а потім підемо тебе працевлаштовувати.

Тоня швидко вмилася й прибігла допомагати. Нарізала хліб, сир і помідори, поки тітка смажила яєчню.

— Думаєте, щось знайдемо? — запитала Тоня, ставлячи чашки.

— А чому ні? Київ великий. Магазини, їдальні, кафе, ательє... Тобі ж поки не директором треба. А так, щоб було на поїсти та помади.

— Я будь-ким піду. Прибирати можу, посуд мити.

— От тільки «будь-ким» не треба. Робота має бути нормальною і щоб із курсами потім можна було поєднувати.

За сніданком вони вирішили далеко не їхати, а спочатку пройтися районом. Тітка знала кілька магазинів, їдальню, ательє й невеликий гастроном.

— Десь та й зачепимося, — впевнено сказала вона. — Головне, носа не вішай після першої відмови.

Невдовзі вони вийшли з під'їзду. Сонце вже піднялося високо, асфальт відбивав біле світло, від розпечених стін тягнуло сухим теплом.

Тоня поправила ремінець сумочки.

— Тітко Лідо, а що казати?

— Добрий день, шукаю роботу. Все. Не сватають же тебе.