Розділ 17

Коли вона відчинила двері, з кухні вже тягнуло вечерею. Тітка Ліда саме накривала на стіл, а дядько Микола сидів біля вікна й читав газету. Він глянув на Тоню, потім на її обличчя й одразу відклав газету.

— Ну?

Тоня зняла туфлі, поставила їх біля стіни й не поспішала заходити далі.

— Вісім.

Тітка Ліда завмерла з тарілкою в руках.

— За малювання?

Тоня кивнула.

— А математика і фізика — десять, — додала вона, ніби це могло щось змінити.

— То разом двадцять вісім, — одразу підрахував дядько Микола.

— Ага.

— І що? — тітка поставила тарілку на стіл. — Ти вже знаєш, скільки треба для вступу?

— Ні. Остаточні списки завтра будуть.

— То чого ти себе ховаєш завчасно? — дядько знову взяв газету, але вже не читав. — Двадцять вісім — не найгірший результат.

Тоня нічого не відповіла. Саме це «не найгірший» і лякало. Їй потрібен був не просто хороший результат. Потрібно було опинитися серед тих, кому вистачить місця.

Наступного ранку вони з тіткою Лідою вирушили до університету мало не першими.

Усю дорогу Тоня мовчала. Навіть у тролейбусі не дивилася у вікно, хоча за кілька останніх тижнів Київ почав потроху ставати знайомим. Сьогодні місто її не цікавило. У голові крутилася одна цифра:

Двадцять вісім.

Тітка, навпаки, намагалася триматися бадьоро.

— От побачиш, усе буде добре.

— А якщо ні?

— Спочатку дізнаємося, тоді будемо думати.

Біля університету вже товпилися люди. Абітурієнти, батьки, матері з сумками, батьки з газетами, хтось радісно обіймав доньку, хтось сперечався, хтось пробирався до списків, прикріплених на стендах.

Тоня відчула, як усередині все стислося.

— Ходімо, — сказала тітка.

Біля стенда було не проштовхнутися.

— Я сама, — Тоня прослизнула вперед.

Її штовхнули раз, другий. Хтось за спиною нетерпляче просив не затримувати. Тоня нарешті опинилася перед списком і почала вести пальцем униз.

Перше прізвище.  Друге.  П'яте.  Десяте.  Двадцяте.

Серце билося дедалі швидше.

Двадцять п'яте.

Двадцять восьме.

Двадцять дев'яте.

Тридцяте.

А потім вона побачила себе.

31.

Тоня спочатку навіть не зрозуміла.

Просто дивилася на власне прізвище.

Потім перевела погляд на бали.

Двадцять вісім.

Усе правильно.

Вона повільно вийшла з натовпу.

Тітка Ліда одразу побачила її обличчя.

— Що?

— Тридцять перша.

— І?

— На бюджет тридцять місць.

Тітка кілька секунд мовчала.

— От чорт! Так близько.

Тоня кивнула.

Саме це було найобразливіше.

Не десять місць.  Не п'ять.  Навіть не два.

Одне-єдине місце відділяло її від студентського квитка, гуртожитку, навчання, від того життя, яке вона вже встигла собі намріяти.

— А скільки балів у тридцятої? — запитала тітка.

— Теж двадцять вісім.

— Як це?

— Не знаю.

Тітка насупилася.

— А в двадцять дев'ятої?

Тоня повернулася до списку. Цього разу вони пробралися разом.

— Теж двадцять вісім.

— Три людини з однаковими балами?

— Виходить, так.

Тітка уважно перечитала прізвища.

— То чому дві вступили, а ти ні? Маючи золоту медаль,

— Не знаю.

— А я зараз дізнаюся.

За тим, як вона це сказала, Тоня зрозуміла: краще не зупиняти.

— Тітко Лідо...

— Що «тітко Лідо»? У вас однакові бали. Я хочу знати, чому одна дитина тридцять перша, а інша — тридцята.

— Може, там якісь правила... – несміливо припустила Тоня.

— От і піду й послухаю ті правила. У трьох однакові бали. Чому дві пройшли, а ти ні? Медалістка не пройшла. Має ж бути якесь пояснення, - й рішуче попрямувала  коридором, розпитуючи, де деканат.

Тоня вийшла на вулицю й поглядом пошукала вільну лавку. У грудях стояла якась порожнеча. Навіть плакати не хотілося. Стільки готувалася, їхала до Києва, так боялася тих іспитів, особливо математику і фізику,  а завалила якраз композицію. Народись вона раніше, школу б закінчила теж раніше й не довелося б  складати іспитів. Відмінників брали за співбесідою. Хоча не факт, що співбесіду б теж пройшла.