Коли вона відчинила двері, з кухні вже тягнуло вечерею. Тітка Ліда саме накривала на стіл, а дядько Микола сидів біля вікна й читав газету. Він глянув на Тоню, потім на її обличчя й одразу відклав газету.
— Ну?
Тоня зняла туфлі, поставила їх біля стіни й не поспішала заходити далі.
— Вісім.
Тітка Ліда завмерла з тарілкою в руках.
— За малювання?
Тоня кивнула.
— А математика і фізика — десять, — додала вона, ніби це могло щось змінити.
— То разом двадцять вісім, — одразу підрахував дядько Микола.
— Ага.
— І що? — тітка поставила тарілку на стіл. — Ти вже знаєш, скільки треба для вступу?
— Ні. Остаточні списки завтра будуть.
— То чого ти себе ховаєш завчасно? — дядько знову взяв газету, але вже не читав. — Двадцять вісім — не найгірший результат.
Тоня нічого не відповіла. Саме це «не найгірший» і лякало. Їй потрібен був не просто хороший результат. Потрібно було опинитися серед тих, кому вистачить місця.
Наступного ранку вони з тіткою Лідою вирушили до університету мало не першими.
Усю дорогу Тоня мовчала. Навіть у тролейбусі не дивилася у вікно, хоча за кілька останніх тижнів Київ почав потроху ставати знайомим. Сьогодні місто її не цікавило. У голові крутилася одна цифра:
Двадцять вісім.
Тітка, навпаки, намагалася триматися бадьоро.
— От побачиш, усе буде добре.
— А якщо ні?
— Спочатку дізнаємося, тоді будемо думати.
Біля університету вже товпилися люди. Абітурієнти, батьки, матері з сумками, батьки з газетами, хтось радісно обіймав доньку, хтось сперечався, хтось пробирався до списків, прикріплених на стендах.
Тоня відчула, як усередині все стислося.
— Ходімо, — сказала тітка.
Біля стенда було не проштовхнутися.
— Я сама, — Тоня прослизнула вперед.
Її штовхнули раз, другий. Хтось за спиною нетерпляче просив не затримувати. Тоня нарешті опинилася перед списком і почала вести пальцем униз.
Перше прізвище. Друге. П'яте. Десяте. Двадцяте.
Серце билося дедалі швидше.
Двадцять п'яте.
Двадцять восьме.
Двадцять дев'яте.
Тридцяте.
А потім вона побачила себе.
31.
Тоня спочатку навіть не зрозуміла.
Просто дивилася на власне прізвище.
Потім перевела погляд на бали.
Двадцять вісім.
Усе правильно.
Вона повільно вийшла з натовпу.
Тітка Ліда одразу побачила її обличчя.
— Що?
— Тридцять перша.
— І?
— На бюджет тридцять місць.
Тітка кілька секунд мовчала.
— От чорт! Так близько.
Тоня кивнула.
Саме це було найобразливіше.
Не десять місць. Не п'ять. Навіть не два.
Одне-єдине місце відділяло її від студентського квитка, гуртожитку, навчання, від того життя, яке вона вже встигла собі намріяти.
— А скільки балів у тридцятої? — запитала тітка.
— Теж двадцять вісім.
— Як це?
— Не знаю.
Тітка насупилася.
— А в двадцять дев'ятої?
Тоня повернулася до списку. Цього разу вони пробралися разом.
— Теж двадцять вісім.
— Три людини з однаковими балами?
— Виходить, так.
Тітка уважно перечитала прізвища.
— То чому дві вступили, а ти ні? Маючи золоту медаль,
— Не знаю.
— А я зараз дізнаюся.
За тим, як вона це сказала, Тоня зрозуміла: краще не зупиняти.
— Тітко Лідо...
— Що «тітко Лідо»? У вас однакові бали. Я хочу знати, чому одна дитина тридцять перша, а інша — тридцята.
— Може, там якісь правила... – несміливо припустила Тоня.
— От і піду й послухаю ті правила. У трьох однакові бали. Чому дві пройшли, а ти ні? Медалістка не пройшла. Має ж бути якесь пояснення, - й рішуче попрямувала коридором, розпитуючи, де деканат.
Тоня вийшла на вулицю й поглядом пошукала вільну лавку. У грудях стояла якась порожнеча. Навіть плакати не хотілося. Стільки готувалася, їхала до Києва, так боялася тих іспитів, особливо математику і фізику, а завалила якраз композицію. Народись вона раніше, школу б закінчила теж раніше й не довелося б складати іспитів. Відмінників брали за співбесідою. Хоча не факт, що співбесіду б теж пройшла.